Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Нічого. Дуже добре, що я відкрився сестрі. Оейде  багато в чому просвітила мене, і все, що вона говорила, було правильним і розумним...

– Тобто,  якби я погодилася поїхати з тобою...

– Для чого ти мене мучиш? Ти ж розумієш, я хочу цього понад усе на світі. Але голос розуму має бути сильнішим, ніж голос серця. Що нас чекає? Ми не зможемо залишитися тут, не зможемо повернутися в мій світ. Нам доведеться поневірятися все життя чужими землями, бо ні там, ні тут наш вчинок ніхто не зрозуміє і не пробачить...

– Я теж думала про те, що сталося. Занадто багато умовностей і перешкод між нами, але найголовніше: я не кохаю тебе... Я кохаю Даегара. Саме йому я пояснила причину свого вчинку, і він усе зрозумів і пробачив мене.

– Ти розповіла йому?

– Так! Звичайно, я не назвала імені і збрехала, що стерла йому… тобі  пам'ять... Тому я благаю тебе: їдь! Пристрасть швидко мине, і коли ти повернешся восени на весілля сестри, між нами вже нічого не стоятиме.  Твоя душа заспокоїться.

– Ти не можеш цього знати напевно!

– Вона заспокоїться, бо не залишиться нічого, що буде підтримувати цей вогонь. Вогонь неминуче гасне, якщо його не годувати...

Ілма слабко посміхнулася. Незважаючи ні на що, почуття Оевінга були їй дуже приємні.  Вона розуміла, яких зусиль коштує йому стримуватися, не проявляти емоцій. Ілма відчувала те саме. Вона прийшла до нього, ризикуючи багатьом.

Вона дивилася на його вродливе обличчя, струнке тіло і нездоланне бажання  охоплювало її, запаморочувало голову. Але вона розуміла: якщо перший раз був неминучою необхідністю, то другий – стане підступною зрадою, після якої залишиться лише потонути у хвилях Великої Річки.

Оевінг здогадався.  Він і сам невідривно дивився на дівчину і бачив, що погляд її затуманився, губи заблищали, а дихання почастішало. 

Але навіть думки не виникло в нього скористатися цим.

– Я мав намір виїхати вранці, на світанку, але виїду зараз, – сказав він і, незважаючи на заборону, підійшов до неї впритул, – Ти бажаєш мене, і цього достатньо. Нехай ненадовго, але я залишив слід у твоїй душі!

– Оевінг...

Він нахилився і жарко поцілував її в губи.

– Прощавай, Ілмо. 

І стрімко пішов у темряву, і майже відразу дівчина почула стукіт копит, який незабаром і зовсім затих.

Вона увійшла в курінь, лягла на шкури і деякий час лежала, ні про що не думаючи і слухаючи, як тихо хлюпається біля берега нічна вода.  Потім піднялася, вийшла назовні, глибоко вдихнула свіже прохолодне повітря і швидко, безшумно побігла через ліс у бік Лянсіди.