Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
– Вибач, вибач, – квапливо заговорила Оейде і витерла сльози, що знову побігли по щоках, – я розумію, що ти не міг мене любити тоді, а от я... я думала про тебе... дуже багато думала!
– Думала? – повільно перепитав Кадмас.
– Думки про тебе допомогли мені пережити той жах, який трапився... Я так багато думала про тебе, що ти став мені дуже дорогий...
Кадмас обійняв її й уткнувся обличчям у її тепле волосся. Оейде схилила голову йому на груди. Їй стало так добре і тепло, що захотілося залишитися так навіки, застигнути, померти на його грудях...
– Я хочу тобі де в чому зізнатися, – наважившись, тихо заговорила вона, – може після цього ти сам передумаєш зі мною одружуватися...
– Якщо ти не впевнена, що хочеш довіритися мені, то краще не говори... – Кадмас тихо цілував її волосся, насолоджуючись їхнім п'янким ароматом.
Його рука ковзала по її вузькій спині, інстинктивно намацуючи під одягом ніжне дівоче тіло.
– Зачекай, Кадмасе, перестань, – слабо пручалася Оейде.
Голова паморочилася від цих дотиків і їй хотілося більшого, але вона розуміла: доки не скаже йому всю правду, нічого між ними бути не може.
Він слухняно відсторонився, бо не хотів її лякати чи до чогось примушувати.
– Я скажу тебе, а потім сам вирішуй, як нам далі бути… – прошепотіла Оейде.
– Слухаю...
– Про те, що в тебе є кохана, ти мені сам сказав...
– Сам? – Кадмас недовірливо нахмурив брови, – щось не пригадую такого. Коли я міг тобі про це сказати?
– У покинутому селищі на болоті, – тихим, але твердим голосом відповіла Оейде.
Кадмас продовжував дивитися на неї здивовано, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить.
– Ти не пам'ятаєш? – запитала Оейде.
– Пам'ятаю, – повільно кивнув Кадмас, – я розмовляв про це з іншою жінкою. Я зустрів її в людському селищі, і вона допомагала мені шукати тебе… Стривай! Ти була десь поруч і все чула?
– Ні, я була поруч із тобою. Ти дав мені ніж, який дістав із болота, а я намагалася відчути...
– Стривай! – перервав її Кадмас, здогадавшись, – То вона і ти...
– Так, Дія, яку ти зустрів у лісі – це була я! Я! – пошепки вигукнула Оейде і затулилася долонями, щоб не бачити, як зміниться його гарне обличчя, як в очах спалахне лють і гнів.
Але Кадмас залишався спокійним, його пальці так само легенько перебирали локон її волосся на шиї.
– І яку магію ти використала, щоб змінити зовнішність?
– То магія Агілі! Магія крові! Так вона хотіла забрати мою молодість і красу, щоб віддати своїй хворій доньці. Але я виплюнула зілля, яким вони мене напоїли, потім поранила Рамхеба і втекла. Вони не розпізнали в мені чаклунку, і то була їхня помилка… – затинаючись, розповідала Оейде, – Я й гадки не мала, що постаріла на тридцять років, це Гла мені потім сказала, що, оскільки ритуал не завершено, то все повернеться як було... Побачивши в струмку, ким стала, я знепритомніла. Люди знайшли мене і дали притулок. Ось тоді ми з тобою і зустрілися. Як могла тобі зізнатися, що я і є твоя наречена? Ну як? А якби такою і залишилося? Ти б все одно одружився зі мною? З жалості?
Її обличчя палало від страху, від сорому. Мовчання Кадмаса приводило її в невимовний жах. Невже він таки розізлитися на неї, не пробачить їй цей обман.
– Чому ти мовчиш? – запитала Оейде тремтячим голосом, як і раніше, не сміючи й поглянути на нього.
Але Кадмас узяв її обличчя у свої долоні й підняв до себе. Очі дівчини виблискували від сліз, темні вії злиплися, а прочинені губи палали.
Спокуса була такою великою, що Кадмас не зміг їй опиратися. Він нахилився і припав ротом до її палких губ.
Оейде слабо скрикнула, вперлася рукою в його груди, немов намагаючись відштовхнути, але наступної миті обм'якла і здалася.
Кадмас ще міцніше притиснув її до себе.
– Тоді ти повинна пам'ятати, – прошепотів він їй у губи, – так уже було...
– Я пам'ятаю...
– Я кохаю тебе, Оейде і нікуди не відпущу. Ти залишишся тут і станеш моєю дружиною, як і було призначено. Батько може говорити все, що завгодно, але він сам вибрав тебе для мене... А ти мене любиш?
– Люблю... – зачаровано прошепотіла вона і сама обвила його руками за шию і потягнулася знову до його губ.
– Тоді слухай. У якийсь момент я подумав, що закоханий у Дію, незважаючи на те, що вона старша за мене...
– Я відчувала це і теж ревнувала... ревнувала до самої себе!
– До Аніси я й справді був прив'язаний, але не більше того, про це тобі не потрібно хвилюватися... Це прожито і забуто, тепер у мене є тільки ти!
Не розмикаючи обіймів, продовжуючи обмінюватися палкими поцілунками, вони впали на ліжко.
У голові в Оейде туманилося. Вона відчувала руки Кадмаса на своєму тілі, і це було найчудовіше з того, що їй доводилося переживати.
