Право на шанс - Олена Гриб

Нікого не хвилювало те, що сталося в центральному кварталі. Приїжджі мали досить туманне уявлення про князя, місцеві його відкрито не любили, а про тих, кому не пощастило опинитися поруч із Ергелом Жескаром у той фатальний момент, чутки напевно майже не згадували.

Через ліхтарі ми нічого не встигли дізнатися про готелі. Один із хлопців звернув увагу на наш одяг, пошепотівся з іншим, привернув до обговорення третього… Четвертий запитав прямо, чи не є новоспечені друзі (ми, еге ж) нишпорками, шпигунами, чистильниками або тому подібною нечистю.

– А якщо й так? Ти маєш щось проти короля? – Артан говорив повільно, з паузами, ніби вбиваючи питання їм у мозок – пам’ятав про наші порожні кишені.

Хлопці, незважаючи на хміль, зорієнтувалися швидко. Поки я вигадувала, як підтримати блеф Ведмедика, їх як вітром здуло.

– Вперед, братику. Ми майже це зробили.

«Якщо не помилилися з висновками!» – відчула я укол сумнівів.

Але мені чомусь здавалося, що все вийде. Має вийти!

Мене цілих два дні не називали «голотою» і аж добу – «тіткою». Я сьогодні жодного разу подумки не звернулась до свого небажаного супутника як до «кодла». Це вселяло надію. Можливо, одного разу я навчуся терпіти інших людей… І тоді втрата Ферна перестане здаватися кінцем світу. І ненормальний внутрішній голос припинить лізти з цим нав’язливим «Запитай»!