Право на шанс - Олена Гриб
– Сподобалося? – голос служаки нагадував вороняче каркання. – Ще прийдете?
Я з таким завзяттям замахала головою, що мене занудило по-справжньому.
– Е-гей, ну не тут же! – заволали нишпорки, бачачи: мене ось-ось знудить.
А чому б ні? Цього місця вже ніщо не погіршить… Але Артан почав невміло вибачатися, і роздратування охорони зросло.
– Швидко вивернули кишені! – гаркнув той, що помітив нас першим.
«Швидко? Боюся, мій шлунок вивернеться ще швидше», – подумала я, ніяково намагаючись показати, що в кишенях у мене порожньо.
Чому ж там бути, якщо відмичка застрягла в замку? З моєї, як не дивно, вини, але…
Знову я не про те!
– Вони накладні. Не вивертаються, – слабко запротестував Ведмедик.
Його пронизали зневажливими поглядами.
– Все можна вивернути, – вишкірився хтось. – Навіть тебе, злодюго.
«Якщо хтось ще хоч раз скаже це слово, вивернусь я!» – заволав до мене мій змучений організм.
– Чесне слово, не вивертаються, – безглуздо сперечався аристократик.
«Ти що, і справді не розумієш, чого від тебе хочуть? Покажи, що кишені порожні, і стули пельку!» – подумки заволала я.
Потім мене все-таки знудило.
Нишпорки гидливо відскочили вбік, баронський синок заметушився навколо, не знаючи, що робити, – як на мене, він волів би приєднатися до таємної служби, однак побоювався, що досвідчені служаки неправильно зрозуміють його намір. А я просто сиділа на колінах посеред безкінечного жаху і молилася, щоб це безумство закінчилося.
Напевно, того дня Творець був у відмінному настрої і нарешті звернув прихильний погляд на мене. Нічим іншим те, що нас із Артаном вигнали з території палацу, навіть не провівши стусанами, я пояснити не можу.
