Право на шанс - Олена Гриб

Підручні Зарлата побоювань не виправдали. Звичайно ж, вони не могли нас не помітити. Людей на… Точно, як назвати те, що ще вчора було величезним, переповненим суєтою палацом, а тепер схоже на клаптик спопелілої Ліви, перенесений у Тавенну якимось злим генієм? Згарище? Руїни? Мого словникового запасу не вистачало, щоб підібрати найточніше визначення, тому я зупинилася на «руїнах».

Сонце готувалося пірнути за горизонт. Протягом дня небо залишалося безхмарним, тому повітря встигло добряче прогрітися, а вчорашній сніжок зник безслідно. Вітер ущух, тож ніщо не турбувало попіл.

А щодо руїн… Я бачила давню Ліву зсередини. Для мене вона була світом двох кольорів: чорного і білого. Чорний камінь і білий сніг – жодних півтонів і відтінків. А тут… Тут усе здавалося іншим.

Хуртовини не встигли розвіяти попіл. Жодна сніжинка не прикрила чорноту обпаленої землі. Ні печальної величі старої столиці, ні тієї загадковості, що властива тисячолітнім містам, я не відчувала.

Не те щоб Ліва – зразок зруйнованого міста, ні! Але, в порівнянні з нею, руїни княжого палацу були невмілою підробкою.

Грубезний шар попелу, мерзенний запах гару, кіптява, що навіки в’їлася в стіни, ніби підірвана зсередини центральна частина будівлі, геть випалений сад… Я знала, що тут вирувала та ж сила, яка знищила першу ренійську столицю, однак це нічого не змінювало.

Як же гидотно дивитися на навколишній хаос! Я відчувала: ще трохи, і мене виверне. Можливо, тому що це місце стало таким, яким я мріяла його побачити останні шість років?

Ми вийшли назовні в лівому крилі: обережно, не поспішаючи, прислухаючись до кожного шереху.

Десь неподалік перемовлялися люди. Артан запропонував повернутись і почекати темряви. Якби він сказав це раніше, ніж ми висунули ніс із незайманого вогнем підвалу, я б напевно погодилася. Але навколо поблискувало розплавлене скло і сірів попіл…

Чомусь саме порожні провали вікон лякали найбільше. Палац був мертвий, його мешканці – теж.

Я ледь не вступила в купу попелу, з якої стирчало злегка оплавлене розкішне руків’я короткого меча. На ньому висіла біла стрічка – не інакше як нишпорки позначали знайдених небіжчиків. Після цього йти назад різко перехотілося, і я потягла Ведмедика до правого крила, за яким простягався задній двір. Біля головних воріт походжала яскраво виряджена охорона, туди потикатися не варто. Не той випадок, коли «мимо йшли, заблукали»… Ніхто не повірить.

Іти довелося повз центральну частину, де, як мені здавалося, нас чекав неминучий провал. Втім, після спопелілого палацу (думаю, відтепер він буде основним місцем дії моїх найогидніших кошмарів) я не дуже прислухалася до інстинкту самозбереження, та й Артан теж.

Його й самого пересмикувало на кожному кроці, але він вперто корчив незадоволену моєю поведінкою міну – нібито не хотів ризикувати, проте хіба спротивишся примхам недалекоглядної супутниці?

Ну-ну.

Я не обманювалась: за бажання він запросто міг замкнути мене в будь-якій із кліток підвалу і чекати безпечніших сутінків. Однак ми йшли – значить, це влаштовувало нас обох.

– Дивись, – привернув мою увагу Ведмедик, – он там – не королівський розшук.

Я напружила зір, розглядаючи згорблені постаті, що копошилися посеред вигорілого дотла бального залу, однак не зрозуміла, на чому ґрунтувалося його припущення. Люди як люди – дві ноги, дві руки, вкритий попелом яскравий одяг…

– А ти звідки знаєш?

– Вони ховають знахідки в кишені, а не кладуть у мішки з емблемою.

Мені спало на думку, що кишені є і в нас, а золото в полум’ї дракона (я майже не сумнівалася, що винуватець тутешньої трагедії – дракон) не плавиться. Потім я згадала руків’я з білою стрічкою і різко прискорила крок.