Право на шанс - Олена Гриб

Ведмедик копирсався в замку тією відмичкою, якою Зарлат відкрив задні ворота. Нас же не обшукували. На нас взагалі не звертали уваги! Наче ми не існували.

Нахлинули спогади… Коли я металася по палацу, тікаючи від ката, люди так само уникали дивитися мені в обличчя. Тоді було зрозуміло, чому. Для них я померла в той момент, коли зі столичного пансіону повернулася Атайя Мерлейн Реджіневра Тавеннська, княжа дочка. А зараз? Я не знала, що сталося, але бачила бридливу жалість в очах чистильника. Він, завжди такий завбачливий, відтепер не брав до уваги у своїх планах нас із Артаном. Це лякало більше, ніж перспектива постати перед судом.

Я сиділа, притулившись до однієї з порожніх скринь, і обіцяла собі, що не поворушу навіть пальцем. Навіщо? Все скінчено. Якщо ми померли для Зарлата – ми справді померли. Може, я тепер привид? Неприкаяна душа, що через чаклунство застрягла в цьому підземеллі? А навіть якщо ні, краще вже скоріше замерзнути до смерті, ніж терпіти біль і невідомість. Кажуть, це те саме, що заснути… А раптом я засну і прокинуся в якомусь прекрасному світі? Ух, я б і на Борсуки погодилася…

Як на зло, зануритися в сон не виходило.

Заважав Артан, якому заманулося копирсатись у замку. Заважав попіл – він змушував мене чхати. Заважали далекі голоси зовні – вони нагадували про те, що десь там метушилися люди. Живі люди. Як я поки що. До того ж мені цілком відчутно хотілося в туалет.

Останнє і стало найпереконливішим стимулом – я зрозуміла, що мирно замерзнути не вийде, і змирилася з необхідністю щось робити.

Для початку – не зриваючись на образи, пояснити Ведмедику, що перш ніж намагатися відкрити замок відмичкою, треба виштовхати ключ, який стирчить із того боку. Потім – доповзти до дверей, відігнати недолугу істоту з титулом і взяти справу в свої руки. Відпочити на порозі. Встати накарячки. Трохи постогнати, розминаючи затерплі кінцівки, і повільно, чіпляючись за брудну вологу стіну (бідна Ів, вона ж так пів життя проходила!), пошкандибати вперед. О, ще гримнути на Артана, який потягнувся слідом, не відстаючи ні на крок.

Через якийсь час я остаточно переконалася в тому, що вмирати не збираюся. Не скажу, що до мене різко повернулися сили, але бажання зануритись у вічний сон зникло. Я знову готувалася до боротьби. У мене ж, як і у всіх, було право на життя, так?..