Світляки на полі бою - В В Срібна

Епілог

Сонце стояло високо на небосхилі. Теплий вітер легко колихав траву і шарудів листям дерев. Ян стояв біля входу на січ і поправляв сумку, яка була прикріплена до сідла його коня. Перевіривши чи все надійно закріплено він перевів свій погляд спочатку на січ, а потім на дорогу. Все ж він точно буде сумувати за цим місцем.

― Вже їдеш?- почувся голос Максима позаду.- Я сподівався, що ти затримаєшся бодай ще на день.

― Я б теж хотів ще трохи тут побути, але не можу.- повертаючись до нього відповів хлопець.

― Щось трапилося?

― Не так давно зі мною зв’язався Олександр. Сказав, що зараз на брата навалилася купа проблем і йому вкрай потрібна моя допомога. Не хвилюйся, якось я точно впораюся.

― Ти точно впораєшся.- не сумніваючись підтвердив Максим.

― Невже так впевнений?

― Однозначно.

Ян посміхнувся й опустив погляд вниз на землю і черевики. Максим відразу все зрозумів і сказав посміхнувшись:

― Тобі завжди тут раді. Ти ж ще провідаєш нас?

Ян ще більше розпрився у посмішці і знову підняв очі на Максима. Декілька секунд він дивився на нього, а потім засміявся.

― Я сказав щось смішне?- посміхаючись запитав Максим.

― Ти не подумай. – переставши сміятися він з легкою посмішкою сказав:- Звісно я ще навідаюсь. І впевнений, що не один раз. Та і думаю, що ти ще звернешся до мене за поміччю. Чи не так?

― Звісно звернуся, як же ж інакше. Куди ж я подінуся.

― Будь обережним. І…- протягнув Ян.- Я тобі обов’язково писатиму.

― А я обов’язково буду з нетерпінням чекати кожний з твоїх майбутніх листів.

Після цього запала ніякова тиша. Вони  лише стояли іноді поглядуаючи один на одного, але через декілька хвилин Ян підійшов до Максима й міцно обійняв його. Максим неочіючі цього трохи засоромився і на декілька секунд застиг, але все ж він досить швидко пришов до тями та обійняв його у відповідь.

― До зустрічі.- сказав Ян відсторонюючись.

― Сподіваюсь, що вона станеться як можна скоріше.

― Я теж.

Ян заліз на коня і сидячи вже в сідлі повернувся і знову подивившись на Максима помахав йому рукою від’їжджаючи. Він віддалявся по дорозі все далі й далі, а Максим лише стояв і до останнього дивився йому в слід.

Кінець