П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Террі Гудкайнд

Потягнувшись за ручкою, яка скотилася, Далтон Кемпбелл побачив, що в його кабінет входить якась жінка. По товстих щиколотках він, навіть не підводячи очей, зрозумів, що заявилася Хільдемара Шанбор. Якщо десь і є жінка з більш жахливими ногами, то Далтону вона ще не попадалася.

Він поклав ручку на стіл і, посміхнувшись, встав.

— Пані Шанбор! Проходьте, будь ласка!

В освітленій сонцем приймальні чергував Роулі, готовий в будь-який момент зібрати гінців, якщо ті знадобиться Далтону. Зараз потреби в них не було, але, враховуючи візит Хільдемари Шанбор, дуже навіть ймовірно, що скоро з'явиться.

Пані Шанбор закрила двері, а Далтон, обігнувши стіл, відсунув для неї стілець. На ній була вовняна сукня солом'яного кольору, що підкреслювала хворобливу блідість її шкіри. Поділ сукні доходив до середини гомілок. Товсті ноги були подібні до колон.

Ледь удостоївши поглядом запропонований стілець, Хільдемара залишилася стояти.

— Щасливий вас бачити, пані Шанбор.

— Ах, Далтон, ну чому ви завжди такий чинний? — Посміхнулася вона. — Ми з вами досить довго знайомі, щоб ви могли називати мене просто Хільдемара. — Далтон відкрив рот, щоб подякувати їй, але вона додала: — Наодинці.

— Звичайно, Хільдемара.

Хільдемара Шанбор зроду не приходила, щоб поцікавитися чимось настільки повсякденним, як поточні справи. Вона завжди була як холодний вітер перед бурею. Далтон вирішив, що краще, якщо гроза вибухне сама, без його допомоги. І ще він вирішив вести себе і далі цілком офіційно, незважаючи на цей її демарш з ім'ям.

Хільдемара злегка насупилася, ніби щось відволікло її увагу. Вона потягнулася до його плеча — так, немов помітила стирчачу нитку. Б'юче в вікна сонячне світло грало на каменях перснів і рубіновому намисті. У цієї сукні декольте було куди як скромніше, ніж у дам на бенкеті, але, на погляд Далтона, могло бути й поменше.

Суто жіночим легким рухом Хільдемара зняла неіснуючу нитку і пригладила тканину. Далтон скосив погляд на плече, але нічого не побачив. Задовольнившись, вона ніжно провела рукою по його плечу.

— Ах, Далтон, у вас розкішні плечі! Такі м'язисті і міцні. — Вона подивилася йому в очі. — Вашій дружині пощастило, що у неї такий чоловік.

— Дякую, Хільдемара. — З обережності він не вимовив більше ні слова.

Вона торкнулася його щоки. Унизані кільцями пальці ковзнули по обличчю.

— Так, ваша дружина — щаслива жінка.

— А ваш чоловік — щасливий чоловік. — Засміявшись, вона прибрала руку.

— Так, йому часто щастить. Але, як кажуть, те, що на перший погляд здається удачею, — всього лише результат безперервної практики.

— Мудрі слова, Хільдемара.

Цинічний сміх замовк, і вона торкнулася рукою його коміра, ніби бажаючи поправити. Пальці побігли по шиї, торкнулися мочки вуха.

— Я чула, що ваша дружина вірна вам.

— Я щаслива людина, добродійко.

— І ви вірні їй теж.

— Я дуже її люблю і дотримуюся даної нами обітниці.

— Як мило, — посміхнулася вона і вщипнула його за щоку — швидше стервозно, ніж грайливо. — Що ж, сподіваюся якось умовити вас стати трохи менше… скутим у поглядах, скажімо так.

— Якщо знайдеться жінка, яка зможе коли-небудь розширити мій кругозір, то це будете ви, Хільдемара. — Вона поплескала його по щоці й знову цинічно розсміялася.

— Ах, Далтон, та ви й справді дивовижна людина!

— Спасибі, Хільдемара. З ваших вуст це великий комплімент.

Вона продовжила:

— І ви проробили відмінну роботу з Клодін Уінтроп і Директором Лінскоттом. Я і не уявляла, що хтось може одним пострілом убити двох зайців.

— Я постарався задля міністра і його прекрасної дружини. — Хільдемара окинула його холодним розважливим поглядом.

— Дружина міністра була дуже принижена балаканиною цієї баби.

— Сумніваюся, що вона стане і далі…

— Я хочу, щоб її не було.

— Прошу вибачення? — Схилив голову набік Далтон.

— Убийте її!

Далтон, випроставшись, заклав руки за спину.

— Можу я дізнатися, з якої причини ви просите про це?

— Те, чим там займається мій чоловік, — це його справа. Творець знає, що він такий, який є, і змінить його хіба що кастрація. Але я не дозволю якійсь бабі принижувати мене перед усіма, виставляючи дурепою. Приховані плітки — одне, а публічні заяви, що перетворюють мене в об'єкт відкритого обговорення і жартів, — зовсім інше.

— Хільдемара, я не думаю, що висловлювання Клодін призначалися для того, щоб учинити вам неприємності. Вона зробила це, щоб оголосити про негідну поведінку Бертрана. Але, як би там не було, запевняю вас, що Клодін більше рота не розкриє, та й до того ж вона втратила довіру тих, хто міг би її вислухати.

— Так-так, Далтон, та ви ще й галантні до того ж!

— Зовсім ні, Хільдемара. Я просто сподіваюся пояснити вам…

Вона знову вхопила його за комір, але тепер — аж ніяк не ласкаво.

— Її вже почали поважати ідіоти, що прийняли за чисту монету купу лайна щодо голодуючих дітлахів та надання роботи некваліфікованим трудягам. Вони товпляться біля її дверей, бажаючи отримати її підтримку. Така загальна повага небезпечна, Далтон. Це дасть їй владу. Але набагато гірше висунуті нею звинувачення. Вона розповідала всім, хто слухав, що Бертран її примусив. Сиріч згвалтував.

Далтон розумів, до чого хилить дружина міністра, але вважав за краще, щоб вона висловилася і обгрунтувала наказ. Це в подальшому дасть йому більше можливостей, а їй залишить менший