Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я здвигнув плечима.

— Мені шкода, Фіоно. Я не можу нічого вдіяти з твоїми підозрами, — відказав я. — Хотів би бути кориснішим тобі.

— Ти можеш бути кориснішим.

— Яким чином?

— Ходімо зі мною до нового Лабіринту. Хочу, щоб ти його пройшов.

Я похитав головою.

— Маю значно нагальніші справи, — пояснив їй, — ніж задовольняти твою цікавість стосовно чогось такого, що татусь утнув багато років тому.

— Це більше, ніж звичайна цікавість, — заперечила вона. — Я вже казала тобі, що, на мою думку, саме через цей Лабіринт дедалі частішають Тіньові бурі.

— А я пояснив тобі, чому, на мою думку, він не є причиною. Гадаю, бурі виникають через часткове зруйнування та відновлення старого Лабіринту.

— Ходи сюди, якщо ти не проти, — покликала вона, повернувшись до мене спиною та почавши підійматися скелями.

Я подивився на Мандора, стенув плечима та попрямував за нею. Мандор ішов поруч зі мною.

Ми простували до зубчастої стіни скель. Фіона дісталася туди першою й пішла карнизом, що нависав над безоднею. Вона йшла так до того місця, де стіну скель прорізала клинчаста щілина. Тут зупинилася, не повертаючись до нас, а проміння, що падало із зеленого неба, химерно підсвічувало її волосся.

Я підійшов, став поряд з нею і подивився туди, куди був спрямований її погляд. Далеко внизу, трохи ліворуч від нас, на рівнині крутився дзиґою велетенський чорний розтруб. Схоже, ревіння, яке ми чули, виходило саме з нього. Ґрунт під ним був укритий суцільними тріщинами. Я дивився на це кілька хвилин, але вихор не змінив ані форми, ні положення. Нарешті я прокашлявся.

— Схоже на величеньке торнадо, — зауважив, — яке нікуди не рухається.

— Ось чому я хочу, щоб ти пройшов новим Лабіринтом, — відказала мені Фіона. — Гадаю, він упорається з нами, якщо ми не впораємося з ним першими.

3

Якби ви мали вибір між здатністю викривати брехню і здатністю знаходити істину, що б обрали? Досі я вважав, що це лише різні способи назвати одне й те ж, але тепер змінив свою думку. Більшість моїх родичів, наприклад, так само добре бачать наскрізь усілякі хитрощі, як і вдаються до них. Проте я жодним чином не впевнений, що вони надто переймаються істиною. З іншого боку, я завжди відчував, що є щось шляхетне, особливе, почесне в пошуках істини, і зробити це спробував, створюючи Колесо-Привид. Мандор, утім, змусив мене засумніватися. Невже я насправді ганяюся за протилежністю істини?

Звісно, усе не так просто й чітко. Я розумів, що це не та ситуація, де стоїть питання «або-або», і третього не дано; це, радше, питання намірів. Проте раптом мені захотілося визнати, що, можливо, я впав у крайнощі, дійшовши до безглуздя, до ризику заради ризику, водночас дозволивши надто довго дрімати своєму логічному мисленню.

Тому до пропозиції Фіони я поставився вдумливо.

— А чому ця штука є такою вже загрозою? — поцікавився.

— Це Тіньова буря, що набула форми торнадо, — відповіла вона.

— Такі явища спостерігались і раніше, — заперечив я.

— Це правда, — визнала вона, — але вони мали тенденцію переміщатися Тінями. Цей торнадо також може сягати Тіні, одначе він стоїть на місці. Він уперше з’явився кілька днів тому й відтоді абсолютно не змінився.

— А скільки це за амберським часом? — запитав я.

— Десь пів доби. Чому запитуєш?

Я здвигнув плечима.

— Не знаю. Просто поцікавився. Але хай там як, а я не бачу, щоб він становив загрозу.

— Я вже казала тобі, що таких бур значно побільшало після того, як Корвін намалював зайвий Лабіринт. Тепер змінюється не лише кількість бур, а й характер цих бур. Ми маємо невідкладно з’ясувати все щодо того Лабіринту.

Мені вистачило миті, аби збагнути, що той, хто зможе контролювати татків Лабіринт, стане володарем жахливих сил. Чи володаркою.

Тому сказав:

— Припустімо, я пройду. І що? Наскільки зрозумів з того, що розповідав тато, я просто опинюся у його центрі, так само, як і в тому Лабіринті, що вдома у нас. І що це нам дасть?

Я уважно спостерігав за її обличчям, шукаючи тінь якоїсь емоції, але мої родичі надто добре володіють самоконтролем, аби виказати себе так просто.

— Наскільки я розумію, — відповіла вона, — коли Корвін був усередині Лабіринту, Бранд зумів козирнутися до нього.

— Це мені теж відомо.

— ...отже, коли ти дійдеш до центру, я зможу перенестися до тебе через Козир.

— Гадаю, так. Тоді ми стоятимемо в центрі Лабіринту вдвох.

— ...а звідти зможемо перенестися до того місця, куди не можна потрапити більше зі жодної точки у світі.

— І що це за місце? — запитав я.

— Первинний Лабіринт, який лежить за всіма іншими.

— Ти певна, що він є?

— Він має бути. Сама природа такого конструкта обумовлює його наявність на глибшому рівні реальності.

— І навіщо ж ми туди помандруємо?

— Саме там заховані всі таємниці Лабіринту, й там можна опанувати його найпотужнішу магію.

— Зрозуміло, — сказав я. — І що далі?

— Що за питання? Тоді ми зможемо дізнатися, як протистояти шкоді, яку робить ця штука, — відповіла Фіона.

— І це все?

Очі її звузилися.

— Звісно, ми розкриємо всі таємниці, які тільки зможемо. Сила — це сила, вона є загрозою, поки її не зрозумієш.

Я повільно кивнув.

— Але наразі є інші сили, що явно загрожують набагато більше, — сказав я. — Тож цьому Лабіринтові доведеться зачекати своєї черги.

— Навіть якщо за ним стоять ті ж сили, що й за іншими твоїми проблемами? — уточнила вона.

— Хоч би й так, — відказав я. — Це може виявитися довготривалим проектом, а я зараз навряд чи маю доволі часу.

— Але ж ти не знаєш, тривалий це проект чи ні!

— Твоя правда. Та щойно я поставлю ногу на Лабіринт, — зворотного шляху не буде.

Я промовчав про те, що брати її зі собою до первинного Лабіринту і залишати там саму аж ніяк не входить у мої наміри. Адже Фіона одного разу вже намагалася посадити на трон свого протеже. А якби Бранд сів тоді на троні Амбера, вона стояла б поруч із ним,