Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Ту, яку я щойно порубав, — враховуємо, — заперечив я. — Її послали.

Я подивився на зламані двері, намагаючись уявити, що може посунути крізь них наступного разу. Відомо, що Вогняні Янголи полюють удвох.

— Але я маю з тобою поговорити, — продовжив я.

— Не зараз, — сказав Люк, відвертаючись.

— Ти сам знаєш, що це важливо.

— У мене в голові каша, — пояснив Люк.

— Ти пам’ятаєш, що твоя мати наразі ув’язнена в Амбері? — запитав я.

— Так.

— Виклич мене, коли збереш голову докупи. Нам треба поговорити.

— Так і зроблю.

Я розвернувся і, пройшовши крізь двері, опинився в суцільному тумані. Я почув віддалений спів Люка, тепер він виконував якусь скорботну баладу. Для переміщення Тінями туман майже такий самий незручний, як і суцільна темрява. Якщо ти не бачиш жодних орієнтирів уздовж свого шляху, то як тобі застосовувати свою здатність вислизати звідки завгодно? З іншого боку, я просто хотів трохи побути на самоті, тепер, коли знову міг мислити логічно. Якщо я нікого не можу побачити в цьому тумані, то й мене ніхто не побачить. І я не чув жодних інших звуків, окрім власних кроків бруківкою.

Отож, які у мене здобутки? Коли я прокинувся після короткого перепочинку, бо Люк примудрився дивним чином дістати мене і в Амбері, то був страшенно виснажений після надзвичайного напруження сил. Мене перетягли в присутність Люка, я дізнався, що він у наркотичному ульоті, згодував йому ліки, котрі, як я сподівався, допоможуть йому швидше очуняти, покришив Вогняного Янгола й залишив Люка там, де він і був.

Простуючи крізь повстяний туман, я думав про те, що ця пригода має для мене два наслідки: якщо Люк усе ще замишляв щось проти Амбера, я загнав його в глухий кут. Тепер він знає, що його мати — у полоні в нас, тож навряд чи за таких обставин розпочне якісь агресивні дії. І це, на додаток до технічних проблем, пов’язаних із транспортуванням Люка та його утримуванням, було ще однією причиною, чому я хотів би залишити його так, як він є. Не сумнівався, що Рендом волів би бачити його зв’язаним по руках та ногах у камері в підвалі, але я був певний: він задовольниться і тим, що Люк буде на волі, але знешкоджений. А надто, якщо зрозуміє, що Люкові рано чи пізно доведеться звернутися до нас через Джасру. Мені здавалося, буде краще, якщо Люк прийде до тями і сам звернеться до мене зручної для себе миті. У моїй залі очікування вже товпилося багацько власних проблем: Колесо-Привид, Маска, Вінта... а тепер іще цей новий невідомий, хто щойно отримав номерок та й зайняв своє місце.

Імовірно, це Джасра стоїть за самонавідними камінцями, використовуючи їх, аби пускати моїм слідом кілерів. Вона має змогу, має і мотив. Це може бути й Маска, бо, наскільки я можу судити, він теж має змогу й мотив, хоча мені цілковито незрозумілий. Утім, Джасру тепер прибрано зі шляху, і, хоча ще й треба буде свого часу з’ясувати усе з Маскою, мітки блакитних каменів мені, гадаю, вдалося позбутися. Крім того, я сподівався, що трохи налякав Маску під час нашої недавньої сутички у Вежі. До того ж було дуже й дуже малоймовірно, аби Маска чи Джасра, хай якою силою вони володіють, могли б розпоряджатися Вогняним Янголом. Ні, Вогняні Янголи походять лише з одного місця, а там у списку клієнтів нема жодних чаклунів із Тіней.

Подих вітру на якусь хвильку розсунув туман, і я помітив темні абриси будівель. Добре. Я перемістився. Туман знову зімкнувся, практично тієї ж миті, й це вже були не будівлі, а темні скелі. Туман знову розійшовся, і я мигцем уздрів шматочок світанкового, а може, вечорового неба — хтозна. Небосхил був забризканий великими яскравими зірками. Ще трохи, і вітер розігнав туман, тож я побачив, що йду скелястим схилом, а в небі горять такі яскраві зірки, що в їхньому сяйві можна читати. Я йшов уперед темною стежиною, що вела аж до самого краєчка світу...

Усі ці загадки з Люком, Джасрою, Далтом і Маскою були схожі в одному — дещо було ясно як день, а дещо продовжував застеляти туман. Якщо мати трохи часу та добряче попобігати, усе це можна було б скласти докупи. Люк і Джасра були наразі поза грою. Маска становив своєрідну загадку: він, безперечно, мав щось проти мене, але, схоже, це не загрожувало Амберу. З іншого боку, Далт був небезпечним для Амбера, а надто зі своєю химерною новою зброєю; але Рендом знав про цю загрозу, та й Бенедикт наразі був у місті. Отже, я не сумнівався, що проти цієї небезпеки вжито належних заходів.

Я стояв на краю світу та дивився у бездонну розколину, повну зірок. Гора під моїми ногами не прикрашала поверхню планети, але ліворуч простелявся міст, ведучи до іншої темної громади, що затуляла собою зірки, — найімовірніше, до ще однієї плавучої гори. Підійшовши ближче, я ступив на міст. Такі подробиці, як повітря, сила тяжіння, температура нічого не важили тут, де я міг створювати реальність, у певному сенсі, мимохідь. Пройшовши мостом ще трохи далі, я під якимось кутом помітив ще один міст, що виходив з того боку цієї темної громади та вів до наступної.

Зупинився посеред мосту. Звідси відкривалася широка перспектива в обох напрямках. Місце видалося мені безпечним та зручним. Я витягнув свою колоду Козирів і, перекидаючи карти, дістав потрібну, якою не користувався дуже давно.

Тримаючи її перед собою, відклавши вбік інші, уважно дивився на сині очі та виразні, трохи жорсткі риси молодого обличчя під копицею чисто білого волосся, на постать у блискучому, щільно обтислому чорному камзолі з вузеньким білим комірцем та білими манжетами сорочки. Рука в рукавичці тримала три темні сталеві кульки.

Іноді буває не так легко подолати весь шлях до Хаосу, тому я зосередився, сфокусувався, а тоді точно надіслав запит. Контакт виник майже миттєво. Хлопець сидів на балконі під небосхилом, розцвіченим неймовірними смугами, а ліворуч від нього пропливали Мінливі Гори. Ноги він примостив на столик, що вільно висів у повітрі, й читав. Опустивши книжку, краєчком губ усміхнувся мені.

— Мерліне, — вимовив. — Маєш натомлений вигляд.

Я кивнув.

— А ти, бачу, добре відпочив, — сказав йому.

— Так і є, — відказав той, згорнувши книжку й відклавши її на столик. — У тебе проблеми?