Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Мій зір повільно розкрився, і я побачив Фіону. Вона мала суворий вигляд, за її плечима виднілися скелі, а над головою — ясно-зелений небосхил.

— Мерліне, ти де? — запитала.

— Далеко, — відповів я. — Це довго пояснювати. Що трапилось? А де ти?

Вона похмуро посміхнулася.

— Далеко, — сказала.

— Схоже, ми обрали дуже мальовничі місця, — зауважив я. — Зокрема ти — небо під колір свого волосся?

— Досить, — обірвала Фіона. — Я викликала тебе не для того, щоб обмінюватися враженнями про наші подорожі.

Цієї миті Мандор підійшов і став поруч зі мною, поклавши руку мені на плече. Це було на нього не схоже, а до того ж втрутитись у чийсь контакт через Козир вважається безтактністю, так само, як, наприклад, узяти паралельну слухавку та й устряти в чужу розмову. Проте так він і зробив.

— Оце сюрприз! — сказав Мандор. — Мерліне, познайом нас, будь ласка...

— Що то за один? — запитала Фіона.

— Це мій брат Мандор, — відрекомендував я його, — з Дому Савалла у Дворах Хаосу. Мандоре, це моя тітка Фіона, Принцеса Амбера.

Мандор уклонився.

— Я чув про вас, Принцесо, — мовив він. — Дуже приємно познайомитися з вами.

Очі її на мить розширилися.

— Мені відомо про цей Дім, — сказала вона, — але я не знала, що Мерлін перебуває з ним у родинних стосунках... Дуже приємно зустрітися з вами.

— Я так розумію, що виникла якась проблема, Фі? — поцікавився я.

— Так, — відповіла вона, дивлячись на Мандора.

— Я вас залишу, — сказав він. — Для мене честь познайомитися з вами, Принцесо. Шкода, що ви живете так далеко від Обода.

Вона усміхнулася.

— Зачекайте, — сказала. — Я не збираюся говорити про жодні державні таємниці. Ви пройшли ініціацію Лоґрусом?

— Так, — підтвердив він.

— І, наскільки зрозуміла, ви двоє зібралися тут не заради дуелі?

— Та начебто ні, — відповів я.

— У такому разі мені цікаво було б почути, і що скажете про цю проблему ви, Мандоре. Ви не проти перейти сюди, до мене?

Він знову вклонився. Як на мене, трохи перегравав.

— Куди накажете, Ваша Високосте, — відповів.

Фіона сказала: «Тоді прошу», — простягнула ліву руку, і я взявся за неї. Мандор теж торкнувся її зап’ястка. Ми ступили вперед.

Опинилися перед нею на уступі серед скель. Тут було вітряно і прохолодно. Звідкись здалеку долинуло приглушене ревіння, наче від загорнутого у щось двигуна.

— Ти спілкувалася недавно з кимось в Амбері? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона.

— Твій від’їзд був дещо несподіваний...

— На те мала причини.

— Наприклад, те, що ти впізнала Люка?

— Тепер ти знаєш, хто він такий?

— Так.

— А інші?

— Я розповів Рендому, — сказав я, — і Флорі.

— Тоді це відомо всім, — відреагувала вона. — Я залишила Амбер негайно і прихопила зі собою Блейза, бо ми з ним були наступні у списку Люка. Хай там як, а я намагалась убити його батька, і мені це майже вдалося. Ми з Блейзом були найближчими родичами Бранда і виступили проти нього.

Вона гостро зиркнула на Мандора, бо помітила, що той посміхається.

— Як я розумію, — прокоментував він, — цієї миті Люк пиячить у товаристві Кота, Додо, Гусені та Білого Кролика. А ще гадаю, що доки його мати перебуває в Амбері полонянкою, він нічого не може вам заподіяти.

Вона знову подивилася на мене.

— Ти часу не гаяв, — констатувала.

— Робив, що міг.

— ...тому, вважаю, вам буде безпечно повернутися, — продовжив Мандор.

Вона усміхнулася йому, тоді поглянула на мене:

— Твій брат, схоже, добре інформований, — промовила.

— Він також у родині, — сказав я, — а ми звикли все життя допомагати одне одному.

— Усе твоє життя? Чи його? — уточнила вона.

— Моє, — відповів я. — Він старший за мене.

— Кілька віків у той чи інший бік — яка різниця? — зауважив Мандор.

— Я відчула певну зрілість духу, — мовила Фіона. — Мабуть, мені варто довірити вам більше, ніж я збиралася.

— Це дуже ризиковано з вашого боку, — відказав він, — і я високо ціную таке ставлення...

— ...але воліли б, щоб я не переходила певну межу?

— Це дуже точно сформульовано.

— Я не збираюся перевіряти вашу вірність Дому і Трону, — сказала вона, — щойно познайомившись із вами. Справа стосується Амбера та Дворів, але не бачу тут конфлікту інтересів.

— Не сумнівався у вашій розсудливості. Просто хотів прояснити свою позицію.

Вона знову звернулася до мене:

— Мерліне, гадаю, ти мені збрехав.

Я відчув, як лоб збирається зморшками у намаганні пригадати ситуацію, коли міг увести її в оману. Заперечливо похитав головою.

— Може, це й було, — сказав я, — але не пам’ятаю.

— Так трапилося кілька років тому, — уточнила вона, — коли я попросила тебе спробувати пройти Лабіринтом твого батька.

— А, це... — промимрив я, відчуваючи, що зашарівся, та сподіваючись, що така зміна залишиться непоміченою при цьому незвичному освітленні.

— Ти скористався тим, що я тобі розповіла — про те, що Лабіринт опирається, — вела вона далі, — і прикинувся, наче він не дає тобі поставити на нього ногу. Але явних ознак опору, таких, які виникали, коли я намагалася на нього ступити, не було.

Вона подивилася на мене, наче чекаючи підтвердження.

— І що? — запитав я.

— І, — відрізала вона, — тепер це стало ще важливішим, аніж було того часу; отже, маю знати: ти тоді шахраював?

— Так, — зізнався я.

— Чому?

— Якби я ступив на нього, — пояснив, — то мусив би йти до кінця. Хто знає, куди він міг би завести й що з цього могло б вийти... У мене тоді саме закінчувалися канікули, і я поспішав повернутися до університету; не мав часу на подорож, яка могла виявитися тривалою. Тому сказати тобі, ніби я відчуваю якісь труднощі, було найввічливішим способом ухилитися.

— Гадаю, справа була не тільки в цьому, — мовила вона.

— Тобто?

— Гадаю, Корвін розповів тобі щось таке, чого не знаємо ми, всі решта. А може, він