Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Тільки це він і робить, роками.

— Воно то так, але йому стало значно гірше, — похитав головою Мандор. — Дехто вважає, що це пов’язане зі смертним прокляттям Еріка Амберського. Хай там як, а я гадаю, йому справді небагато залишилося.

— Починаю розуміти...

— Так, боротьба за наслідування престолу загострюється. Люди повсюдно валяться, мов снопи, — отрута, дуелі, замовні вбивства, дивні нещасні випадки, підозрілі самогубства... Багато хто залишає Двори з невідомих причин чи з таких, що здаються невідомими.

— Розумію, але не можу второпати, до чого тут я.

— Раніше був ні до чого.

— А тепер?

— Ти не в курсі, що Савалл усиновив тебе, формально, уже після твого від’їзду?

— Що?!

— Так. Не можу сказати, що розумію його мотиви. Але ти — законний спадкоємець. У черзі за спадщиною — за мною, але попереду Юрта та Деспіла.

— Хай там як, але я однаково збіса далеко у тому списку.

— Це правда, — протягнув він. — Зазвичай конфлікт інтересів спостерігається у його верхній частині...

— Ти кажеш, «зазвичай»?

— Бо завжди бувають винятки, — відказав Мандор. — Ти маєш розуміти: така ситуація, як тепер, — слушна нагода, щоби поквитатися з кимось. Ще на одну смерть після усіх інших ніхто й бровою не поведе, не так, як у мирні часи. Навіть у порівняно високих колах.

Зустрівшись із ним поглядом, я похитав головою.

— Але мого випадку це не стосується, — заперечив йому. Він не відводив очей, і я відчув якусь невпевненість. — Чи стосується? — запитав урешті-решт.

— А ти подумай, — порадив він.

Я подумав. І саме, коли мене осяяло, Мандор кивнув, наче він бачив, що робиться у мене в голові.

— Юрт, — сказав він, — зустрів час змін зі змішаними почуттями: у ньому боролися захват і страх. Він постійно торочив про ті останні вбивства і про те, з якою легкістю та елегантністю було скоєно деякі з них. Говорив про це напівголосно, але підхихикуючи. Його страхи й бажання збільшити власну здатність творити зло дійшли, нарешті, до такої точки, де пересилили інший його острах...

— Лоґрус...

— Так. Урешті-решт, він наважився спробувати пройти Лоґрус, і йому це вдалося.

— Мабуть, він дуже радів з цього приводу. Пишався. Адже Юрт мріяв про це довгі роки.

— О, так, — відказав Мандор. — І я впевнений, що він відчув і купу іншого...

— Свободу, — припустив я. — Силу, — і, оскільки він продовжував дивитися на мене трохи здивовано, змушений був додати: — А ще — здатність грати у власну гру.

— Ти не безнадійний, — сказав Мандор. — А тепер чи не доведеш ти це до його логічного завершення?

— Гаразд, — погодився з ним, уявляючи ліве вухо Юрта, а ще хмару краплинок крові, коли я відлітав після удару. — Ти вважаєш, що це Юрт напустив на мене Вогняного Янгола.

— Найімовірніше, він, — не заперечив Мандор. — Але чи не продовжиш ти логічний ланцюжок трохи далі?

Я пригадав зламану гілку, що проштрикнула око Юрта, тоді, під час сутички на галявині...

— Добре, — сказав я. — Він полює на мене. Можливо, це частина боротьби за спадок, бо я трохи випереджаю його, а може, це просто ворожість і жадоба помсти. Можливо, і те, й інше.

— Не важливо, що саме спонукає його діяти, — зауважив Мандор. — Важливі наслідки. А я думаю про того карнавухого вовка, який напав на тебе. Здається, він був ще й кривий на одне око?

— Так, — підтвердив я. — А як виглядає Юрт наразі?

— О, він відростив уже майже половину вуха. Воно криве, косе, взагалі, має жахливий вигляд. Зазвичай він ховає його під волоссям. Очне яблуко відживилось, але він ще не бачить на те око. Ходить із пов’язкою.

— Може, це й пояснює останні події, — сказав я. — Але з біса гарний час він обрав для цього, якщо зважити на все, що відбувається. Каламутить воду, ще і як.

— Саме тому я й пропоную тобі на певний час відійти вбік. Хай пристрасті трохи вгамуються. Тепер надто гаряче. Надто багато стріл у повітрі, одна з них може легко влучити тобі в серце.

— Я можу подбати про себе, Мандоре...

— Хотів би я бути впевненим.

Я стенув плечима, підвівся, підійшов до поручнів, узявся за них і задивився на зорі у себе під ногами.

Після тривалого мовчання він озвався до мене: «Маєш кращі ідеї?», але я не відповів, бо саме над цим розмірковував. Думав про те, що сказав Мандор про обмеженість мого кругозору, про недостатній захист, і готовий був уже визнати, що він має слушність, що й насправді майже увесь час, за винятком хіба мого рейду по Джасру, я лише реагував на запропоновані виклики. Був радше об’єктом дії, а не діяв сам. Може, тому, що події відбувалися дуже швидко, одна за одною. Справді, я не розробив надійних планів, як прикрити себе, як вивчити своїх ворогів та ударити у відповідь. Схоже, я мав дещо зробити й не зробив.

— Якщо тебе турбують так багато різних речей, — сказав Мандор, — може, тобі краще попрацювати над ними у безпеці?

Можливо, він мав слушність, із погляду здорового глузду, безпеки, обережності. Але Мандор належав тільки до Дворів, а я мав ще інші обов’язки, чужі для нього. Була можливість, хоча б через мій контакт із Люком, що від мене залежало зробити щось таке, що зміцнить Амбер, підвищить його безпеку. А доки залишався такий шанс, я почувався зобов’язаним діяти відповідним чином. Окрім того, суто в особистому плані, моя цікавість була надто великою, аби я міг усунутися від пошуку розгадок, тим більше, що загадок ставало дедалі більше.

Обмірковуючи, як найкращим чином висловити свою відповідь, я відчув, що до мене знову намагаються дістатися. Наче хтось прагне достукатися до мене, чи, радше, мовби кішка легенько скреблась у двері мого розуму. Запит наростав, відсуваючи вбік усі інші думки, і я усвідомив, що це спроба вийти на контакт через Козир, тільки дуже здалеку. Подумав, що то Рендом, стривожений тим, що коїться зі мною після висмикнення з Амбера. Тому налаштувався на сприйняття, погоджуючись на контакт.

— Мерліне, що таке? — запитав Мандор, а я підняв руку, показуючи йому, що зайнятий. Уздрів, що він