Борва мечів - Джордж Мартін
— І хто ж він був?
— Один хлопець на святі, п’ять років тому. Прийшов разом з братами до нас торгувати. Волосся мав таке саме, як моє — поціловане вогнем. От я й подумала… може, буде мені щастя. Та він виявився слабаком. Коли повернувся і намагався мене вкрасти, Довгоспис йому зламав руку і погнав геть. І більше він не пробував ані разу.
— То твоїм першим був не Довгоспис?
Джон відчув полегшення. Довгоспис був йому до душі — дружній, приязний, хай на вроду і непоказний.
Ігритта у відповідь пхнула його кулаком.
— Яку ти гидоту кажеш! Хіба ти ліг би зі своєю сестрою?
— Але ж Довгоспис тобі не брат.
— Він з мого села! Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Гідний чоловік краде собі жінку здалеку, аби зміцнити свій рід. Жінки, що злягаються з братами, батьками, кревними родичами, ображають богів. І ті карають їх слабкими та хворими дітьми. А коли й покручами.
— Крастер бере собі за дружин власних дочок, — відказав Джон.
Ігритта вдруге пхнула його кулаком.
— Крастер з ваших, а не з наших. Батько його був ґавою, вкрав собі жону з Білодерева, зробив свою справу і втік назад до Стіни. Вона потім пішла до замку Чорного показати ґаві його сина, та братчики загуділи у роги й відігнали її геть. Крастер має в собі чорну кров, і на ньому лежить тяжке прокляття.
Вона легенько пробігла пальцями по його животі.
— Я боялася, що ти зробиш те саме. Втечеш до Стіни. Ти ж сам не знав, що тобі робити, коли ти мене вкрав.
Джон підвівся і сів.
— Ігритто, годі! Я тебе не крав.
— Та вкрав же! Ти зіскочив з гори, убив Орелла, і перш ніж я ухопила сокиру, приставив мені ножа до горла. Я подумала тоді: зараз він мене вграє, а може, вб’є, а може, і те, й інше. Але ти нічого не зробив. А я розповіла тобі про Барда Баеля, який зірвав троянду Зимосічі, і думала: оце вже певно зараз щось із мене зірве. А ти — ані руш. Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. — Вона подарувала йому сором’язливу посмішку. — Але потроху вчишся.
Раптом Джон помітив, як стрибає навколо неї світло, і озирнувся.
— Час уже повертатися нагору. Смолоскип майже згас.
— Невже гайворон злякався Генделевих діток? — вишкірилася вона. — Тут нагору недалечко, а я з тобою, Джоне Сніговію, ще не скінчила.
Вона штовхнула його назад на купу одягу і всілася верхи.
— А чи ти… — Вона завагалася.
— Що? — заохотив Джон. Смолоскип почав згасати.
— Зробиш таке знову? — прохопилася Ігритта. — Ну, язиком? Панський поцілунок? А я… хочу подивитися, чи й тобі таке сподобається.
Коли смолоскип згас остаточно, Джонові Сніговію було вже до нього байдуже.
Згодом до Джона знову повернулося звичне почуття провини, та цього разу вже слабше. «Боги кажуть, що це зло» — міркував він про себе, — «а самі навіщось зробили його таким солодким».
Коли вони скінчили свої справи, у печері запанувала майже чорна пітьма. Єдине світло сочилося з проходу до великої печери, де горіло зо два десятки багать. Силуючись одягтися, вони безладно вовтузилися у темряві й стикалися один з одним. Ігритта запнулася, ступила до озерця і заверещала від холоду, а коли Джон зареготав, ухопила його за руку і смикнула за собою. Вони почали борюкатися і плескотіти у пітьмі, тоді вона опинилася у його обіймах, і зрештою виявилося, що справи їхні ще далеко не закінчені.
— Джоне Сніговію, — мовила вона, коли він пролив їй усередину своє сім’я, — не рухайся, любий. Хочу відчувати тебе там, бо не знаю кращого відчуття. От якби ми могли не вертатися до Стира і Ярла. Не вертатися, та й годі. Ходімо униз, до печер. Ходімо жити до дітей Генделя. Не хочу виходити з цієї печери, Джоне Сніговію. Ніколи.
Даянерис III
— Усіх? — перепитала, вагаючись, дівчинка-невільниця. — Ваша милосте, чи вірно чули вас негідні вуха сеї-одної?
Холодне зелене світло струменіло крізь дзвінкові шибки кольорового скла у похилих трикутних стінах. Розчахнуті двері на терасу пропускали крізь себе легкий вітерець, що ніс пахощі плодів та квітів з садка, який виднівся за ними.
— Твої вуха чули вірно, — мовила Дані. — Я хочу купити усіх. Перекажи Добрим Хазяям, коли твоя ласка.
Того дня вона обрала для себе карфійську сукню. Темно-фіалковий шовк підкреслював барву її очей. Крій одягу лишав ліву грудь оголеною. Поки Добрі Хазяї Астапору тихими голосами радилися між собою, Дані сьорбала терпке хурмове вино з високого срібного келиха-стеблини. Що вони казали, вона достеменно не чула, проте жадобу їхню відчувала аж звідти, де сиділа сама.
Кожен з восьми гендлярів живим товаром мав при собі двох чи трьох особистих невільників… хоча найстарший з них, такий собі Граздан, привів аж шістьох. Аби не видатися жебрачкою, Дані з’явилася при власному почті, який складали: Іррі та Джихікі у шовкових шальварах і розмальованих лейбиках, старий Білоборід і могутній Бельвас, усі її кревноїзники. Позаду стояв пан Джораг і пітнів у зеленому вапенроку з вигаптуваним на ньому чорним ведмедем Мормонтів. Запах його поту давав гідну земну відповідь солодким парфумам, у яких аж потопали астапорці.
— Усіх! — прогарчав Кразнис мо’Наклоз, що того дня пахкотів бросквинами. Дівчинка-невільниця повторила слово посполитою мовою Вестеросу. — Повних тисяч є вісім. Це вона про них каже «усіх»? До них є шість сотень, які згодом увійдуть до дев’ятої повної тисячі. Їх вона теж хоче?
— Хочу, — відповіла Дані, коли їй переклали питання. — Вісім тисяч, шість сотень… і усіх, кого ще навчають. Тих, які ще не вислужили собі шпичаки.
Кразнис обернувся до купців, і вони знову порадилися. Драгоманка називала їхні імена Дані, та утримати їх у голові — то була нелегка штука. Чотирьох, здається, звали Гразданами — мабуть, на честь Граздана Великого, засновника Старого Гіса на світанку часів. Усі були схожі, наче родичі: дебелі, вгодовані, м’ясисті, з бурштиновою шкірою, широкими носами і темними очима. Їхнє цупке, шорстке волосся було чорне або темно-руде; стрічалася і дивна суміш рудого та чорного, що нею славилися гіскарці. Усі були загорнуті у токари — одяг, дозволений лише вільним уродженцям Астапору.
