Борва мечів - Джордж Мартін
— Халісі, вам треба спати. Завтра буде спекотно і важко, не сумнівайтеся. Вам знадобляться усі сили.
— Ви пам’ятаєте Ерою? — спитала вона його.
— Дівчинку-лазарянку?
— Коли її ґвалтували, я спинила свавілля і забрала її під свій захист. Але потім моє сонце-та-зорі помер, Маго забрав її назад, зробив, що схотів, і зарізав. Агго казав, що така вже її доля.
— Пам’ятаю, — відповів лицар.
— Я довго була сама, Джорагу. Сама у світі, не рахуючи брата. Злякана малеча, якій не було звідки чекати помочі. Візерис мусив би захищати й берегти мене, а натомість робив мені боляче і наганяв ще гіршого страху. А дарма — адже він був не лише мій брат, а ще й мій король. Навіщо боги садять на престоли королів та королев? Хіба не на те, щоб вони захищали людей, не здатних захистити себе власноруч?
— Деякі королі садять себе на престол самі. Приміром, Роберт.
— То не був правдивий король, — скривилася Дані зневажливо. — Він не чинив правого суду. Адже правий суд… це і є те, навіщо існують королі.
Пан Джораг не відповів, лише усміхнувся і легенько торкнувся її волосся — майже непомітно, але не для неї.
Тієї ночі вона бачила сон, у якому була Раегаром і летіла верхи до Тризубу — верхи на драконі, не на коні. Вона побачила бунтівне військо Узурпатора за річкою — їхні обладунки були з льоду, та вона омила їх вогнем, і вони розтанули, наче роса, і перетворили Тризуб на бурхливий потік. Якась мала зернинка її знала, що то сон, але інша раділа понад усе. «Саме так все і має бути. А все інше — тільки жахіття, від якого я щойно прокинулася.»
Дані прокинулася раптово у темряві, пашіючи солодким відчуттям перемоги. «Балеріон», схоже, прокинувся разом із нею — вона чула тихе рипіння дерева, плюскіт хвиль на коробі, кроки на чардаку над головою. І ще дещо.
Хтось був поруч із нею в темній бесіді.
— Іррі? Джихікі? Де ви? — Служниці не відповіли. Було надто темно, але їхній подих уві сні вона добре чула. — Джорагу, це ви?
— Сплять, — відповіла якась жінка. — Вони усі сплять.
Голос був дуже близько.
— Навіть дракони мусять спати.
«Вона стоїть просто наді мною.»
— Хто тут? — Дані витріщилася у темряву і начебто побачила тінь, чи радше найлегший обрис тіні. — Чого вам треба?
— Пам’ятайте. Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.
— Квайфа?! — Дані скочила з ліжка і розчахнула двері. Бесіду наповнило бліде жовте світло ліхтаря. Іррі та Джихікі сіли, ще як слід не прокинувшись.
— Халісі? — пробурмотіла Джихікі, продираючи очі.
Прокинувся Візеріон, розтулив рота, дмухнув вогнем і висвітлив навіть найтемніші кути помешкання. Але жінки з червоною покостовою личиною на обличчі ніде не було і сліду.
— Халісі, ви нездорові? — запитала Джихікі.
— Поганий сон, — хитнула головою Дані. — Сон наснився, та й усе. І ви спіть. Нам усім треба лягати спати.
Але скільки вона не силувала себе, сон не повертався.
«Озирнуся назад — пропаду» — казала собі Дані наступного ранку, коли в’їжджала до Астапору воротами гавані. Вона не насмілювалася навіть нагадувати собі, який малий та жалюгідний мала при собі почет, бо інакше втратила б усяку хоробрість. Того дня під нею була срібна, а на ній — штани з кінського волосу, мальований шкіряний лейбик, один пояс зі спижевих блях на стані, а ще два — перехрещені під грудьми. Іррі та Джихікі заплели їй косу і прикрасили крихітним срібним дзвіночком, який теленькав про Невмирущих Карфу, спалених просто у їхньому Палаці Праху.
На червоних цегляних вулицях Астапору зранку зібралося щось на кшталт натовпу. Вздовж проїздів стояли невільники та челядь, а невільникарі зі своїми жінками вдягли токари і всілися на східчастих пірамідах повитріщатися. «Не надто вони й різняться, приміром, од карфійців» — подумала Дані. — «Теж хочуть уздріти дракона хоч краєм ока, щоб переповідати потім своїм дітям.» І одразу ж запитала себе, скільки з них тут зможуть мати дітей.
Агго їхав попереду з великим дотракійським луком, подарунком халісі. Могутній Бельвас чалапав одесну кобили, а дівчинка Місандея дріботіла ошую. Пан Джораг похмуро сунув позаду в кольчузі та вапенроку і накидав злим оком на кожного, хто опинявся надто близько. Рахаро і Джохого охороняли ноші. Дані наказала зняти з них верхівку, щоб драконів можна було прикувати до підлоги. З ними їхали Іррі та Джихікі — намагалися не дати драконам розбурхатися. Але Візеріон уже метляв хвостом туди-сюди, гнівно дмухав димом із ніздрів. Раегал теж відчував якусь біду — тричі намагався злетіти, але Джихікі витягала його униз на важкому ланцюзі. Дрогон згорнувся у клубок, міцно притиснув крила та хвіст — лише очі виказували, що він не спить.
Слідом рухалися усі інші її люди: Гролео, керманичі та жеглярі, вісімдесят три дотракійці, що лишилися від стотисячного халазару Дрого. Старих та слабких Дані поставила усередину валки — а з ними молодих матерів, вагітних, малих дівчаток і хлопчиків, замолодих ще плести косу. Решта — воїни, хай скільки їх було — їхали ззовні, женучи потроху вперед їхній жалюгідний табун — сотню з гаком кощавих коней, що примудрилися пережити червону пустелю та солоне чорне море.
«Треба було пошити собі корогву» — подумала вона, просуваючись на чолі строкатого загону вздовж звивистої астапорської річки. Вона заплющила очі й уявила її собі: чорний шовк хвилюється на вітрі, а на ньому тріпотить червоний триголовий дракон Таргарієнів, дихаючи золотим полум’ям. «Саме під таким прапором міг би їхати Раегар.»
На берегах річки панував дивний спокій. Астапорці називали її Хробаком; річка була широка, повільна, дуже покручена, змережана малими, порослими лісом
