Борва мечів - Джордж Мартін

— Які саме умови, ясний пане?

— Тут брудно і гидко, — раптом мовив князь Алестер. — Ще й смердить… звідки цей сморід?

— З цебра, — махнув рукою у куток Давос. — Нужника зі збіжником тут немає. То про які умови йдеться?

Вельможний князь вирячив на цебро нажахані очі.

— Що князь Станіс облишить свої зазіхання на Залізний Престол і забере назад усе сказане про байстрюцьке походження Джофрі. За це йому мають дарувати королівський мир і затвердити князем Дракон-Каменя та Штормоламу. Я присягався зробити те саме у обмін на повернення Ясних Вод і усіх наших земель. Я гадав… що князь Тайвин побачить користь і мудрість у моїй пропозиції. Адже йому ще треба дати ради Старкам і залізнякам. Угоду я пропонував скріпити шлюбом Ширени з братом Джофрі — Томеном.

Він захитав головою з боку в бік.

— Умови… на кращі годі було і сподіватися. Навіть ви це розумієте, хіба не так?

— Так, — ствердив Давос, — навіть я розумію.

Якщо Станіс не породить собі сина, цей шлюб означатиме, що Дракон-Камінь і Штормолам одного дня потраплять до рук Томена. Князь Тайвин, безумовно, порадів би з такої долі для свого онука. До того ж Ланістери мали б Ширену за заручницю на випадок майбутнього бунту Станіса.

— То що сказав його милість, коли ви показали йому ці умови?

— Він завжди зі своєю червоною жінкою, а ще… боюся, він несповна розуму. Балачки про кам’яних драконів… божевілля, ось що я вам скажу, щире божевілля. Невже нас нічого не навчили Аеріон Ясножар, дев’ять чародіїв, безліч алхіміків? Невже нас нічого не навчив навіть Переліток?! Я вже казав Акселю: з маячні про драконів ніколи не виходить нічого доброго. Мій спосіб був кращий. Вірніший. Станіс дав мені печатку, дозволив правити за нього. Адже Правиця говорить голосом короля!

— Іноді йому краще помовчати. — Давос не був двірським хлюстом і не звик пом’якшувати слова. — Станіс ніколи не схилиться, бо знає, що має законне право на престол. Так само не може він і забрати назад свої слова про Джофрі, бо вірить у їх правдивість. Щодо шлюбу… Томен уродився від того самого кровозмісу, що і Джофрі. Його милість радше віддасть Ширену до обіймів смерті, ніж заміж за подібне створіння.

На лобі Флорента засмикалася жила.

— Йому не лишилося вибору!

— Мушу заперечити, мосьпане. Король завжди має вибір. Він може обрати смерть, гідну короля.

— А нам що, помирати разом із ним? Ви бажаєте собі смерті, Цибульний Лицарю?

— Ні, не бажаю. Але я служу королю і ніколи не укладатиму мир без його волі.

Князь Алестер якусь мить безпорадно витріщався на нього, а тоді мовчки розплакався.

Джон III

Остання ніч випала чорна, без місяця, та хоч небо нарешті проясніло.

— Піду нагору, пошукаю Привида, — мовив він до теннів при виході з печери. Вони побурчали, але вийти не завадили.

«Скільки зірок» — думав він, поки видирався схилом поміж сосен, ялин та ясенів. Маестер Лювин навчив його зірок, ще коли він був малий у Зимосічі. Він дізнався імена дванадцяти домів неба і володарів кожного, міг знайти семеро мандрівних світил, священних для Віри, був старим другом Крижаному Драконові, Сутінькоту, Місячній Діві та Вранішньому Мечу. Ігритта знала ті самі сузір’я, що й він — але не всі. «Ми дивимося на одні зірки, а бачимо геть різне.» Королівський Вінець, казала вона, був у них Колискою. Огир став Рогатим Князем. Червоне мандрівне світило, яке септони вважали присвяченим їхньому Ковалеві, тут звалося Злодієм. Коли Злодій опинявся у сузір’ї Місячної Діви, наставав найкращий час для чоловіка красти жінку — так казала Ігритта, і переконати її в іншому годі було й думати.

— Як тієї ночі, коли ти вкрав мене. Тоді Злодій сяяв найяскравіше.

— Я не збирався тебе красти, — заперечував він. — Я й не знав, що ти дівчина, поки не приставив ножа до горлянки.

— Ну нехай ти уб’єш якогось чолов’ягу ненавмисне, то й що? Хіба він стане від того живіший? — уперто гнула Ігритта своєї.

Джон ще не стрічав упертішої людини — за винятком хіба що власної сестри Ар’ї. «А чи й досі вона моя сестра?» — питав він себе. — «А чи й була колись?» Адже він ніколи не був справжнім Старком — лише байстрюком князя Едарда, що не знав своєї матері, а у Зимосічі посідав місце нижче від Теона Грейджоя. Та навіть воно було для нього загублене назавжди. Коли воїн Нічної Варти проказує обітниці, то кидає стару сім’ю і отримує нову. Джон Сніговій, щоправда, примудрився втратити і нових братів теж.

Привид очікувано знайшовся на верхівці пагорба. Білий вовк ніколи не вив, але височінь неба чимось його вабила. Він сидів на хвості, дихав білою парою і пив червоними очима зоряне світло.

— Чи маєте ви, вовки, для них свої імена? — запитав Джон, стаючи на одне коліно коло лютововка і чухаючи йому рясне біле хутро на шиї. — Заєць? Олень? Вовчиця?

Привид лизнув його у обличчя. Грубий мокрий язик шорхнув по рубцях, накреслених на щоці Джона орлиними кігтями. «Той птах лишив позначки на нас обох» — подумав Джон.

— Привиде, — мовив він тихо, — на ранок ми мусимо розлучитися. Тут немає сходів, немає підойми з кліткою. Немає жодного способу перенести тебе на той бік. Тому ми мусимо розлучитися. Розумієш мене?

У пітьмі червоні очі лютововка здавалися чорними. Він мовчки, як завше, пхнувся носом у Джонову шию, дихнув на нього теплим туманом. Дичаки кликали Джона Сніговія варгом, та варгувати виходило в нього чомусь поганенько. Він не мав уяви, як йому вдягти вовчу шкуру — так, як Орелл переселився у свого орла, перш ніж померти. Якось Джонові наснилося, що він був Привидом і дивився униз на долину Молочної, де Манс Розбишака зібрав свої племена. Той сон справдився. Та зараз він не спав, і до Привида міг розмовляти лише словами.

— Тобі зі мною не можна, — казав Джон, узявши вовчу голову до рук і глибоко вдивляючись у очі звіра. — Ти мусиш бігти до замку Чорного. Зрозумів? Замок Чорний! Ти його знайдеш? Підеш додому? Іди уздовж льоду, завжди на