Борва мечів - Джордж Мартін
— Ігритто!
— Сюди! — долинув тихою луною її голос.
Джон проповз із десяток кроків, перш ніж перед ним відкрилася печера. Коли він звівся на ноги, то мусив почекати трохи, щоб звикли очі, бо крім принесеного Ігриттою смолоскипа, іншого світла тут не було. Вона стояла коло невеличкого водоспаду, що стікав зі щілини у скелі до темного широкого озерця. Жовтогаряче полум’я сяяло на поверхні світло-зеленої води.
— Що ти тут робиш? — запитав її Джон.
— Я почула воду і схотіла дізнатися, чи глибока тут печера. — Вона вказала смолоскипом. — Онде прохід веде далі. Я пройшла туди кроків сто, а тоді повернулася.
— Там глухий кут?
— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію! Хід веде далі й далі. У цих горах багато сотень печер, і у глибині вони всі з’єднуються між собою. Так можна пройти навіть під твоєю Стіною — шляхом Горна.
— Шляхом Горна, — повторив Джон. — Це ж той Горн, який був Королем-за-Стіною.
— Еге ж, — погодилася Ігритта. — Він поділяв владу з Генделем, своїм братом, три тисячі років тому. Вони удвох повели військо вільного народу крізь печери, а Варта нічого не знала. Та коли брати вийшли назовні, на них кинулися вовки Зимосічі.
— Так, була битва, — пригадав Джон. — Горн убив Короля-на-Півночі, але син короля підхопив батькову корогву, переклав корону собі на голову і сам убив Горна.
— А брязкіт мечів розбудив гайворонів у замках, вони вилетіли чорною зграєю і вдарили вільному народові у спину.
— Саме так. На південь від Генделя стояв король, на схід — Умбери, а на північ — Варта. І Гендель теж загинув.
— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію! Гендель не загинув, а прорубався на волю крізь гайворонів і повів своїх людей назад на північ. А по п’ятах у нього бігли й гарчали вовки. От лишень Гендель не знав цих печер так, як знав їх Горн, і звернув не в тому місці.
Вона повела смолоскипом туди-сюди, від чого застрибали й замерехтіли тіні.
— Глибше і глибше він занурювався у землю, а коли пробував повернути назад — знайомі шляхи приводили його до каменю, а не до неба. Невдовзі один за одним згасли смолоскипи, і навколо лишилася сама пітьма. Племені Генделя більше ніхто не бачив, але тихої ночі можна почути, як діти дітей їхніх дітей схлипують під горами, шукаючи виходу назовні. Послухай. Ти їх чуєш?
Але Джон чув лише дзюркіт води та тихий тріск полум’я.
— То шлях під Стіною теж загубився?
— Дехто його відтоді шукав. Але хто заходить надто глибоко, той знаходить Генделевих дітей. А Генделеві діти завжди голодні.
Посміхаючись, вона ретельно прилаштувала смолоскипа у щілині й пішла йому назустріч.
— Адже у пітьмі нема чого їсти, окрім живої плоті, — прошепотіла вона, кусаючи його за шию.
Джон занурив обличчя у її волосся і вдихнув його пахощі.
— Ти зараз наче Стара Мамка, що розказує Бранові казку про чудовиськ.
Ігритта вдарила його кулаком у плече.
— Це я тобі стара, ге?!
— Ну старша ж за мене!
— Старша, то й розумніша! Бо ти нічого не знаєш, Джоне Сніговію.
Вона відштовхнулася від нього і скинула з плечей лейбика з заячих шкурок.
— Що ти робиш?
— Показую тобі, яка я стара. — Вона розплутала шворки сорочки з оленячої шкіри і задерла над головою одразу три вовняні нижні сорочки. — Хочу, щоб ти усе бачив.
— Не треба нам тут…
— Треба!
Груди її застрибали, коли вона стала на одній нозі стягти чобіт, потім на іншій — подбати про другий. Соски на них скидалися на великі рожеві плями.
— Ти теж! — мовила Ігритта, скидаючи униз овечі штани. — Хочеш дивитися — то й сам показуй. Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію!
— Знаю, що хочу тебе, — почув він власні слова.
Усі обітниці й балачки про честь забулися за одну мить. Вона стояла перед ним гола, як мати народила, а він затвердів, наче скелі навколо. Він бував у ній вже з півсотні разів, та завжди під хутряними ковдрами, оточений іншими дичаками — а тому жодного разу не бачив її краси. Ноги вона мала худорляві, але міцні та м’язисті; волосся там, де з’єднувалися стегна, було ще рудіше, ніж на голові. «То вона щасливіша, ніж я гадав, еге ж?» Джон підтягнув її ближче до себе.
— Люблю твій запах, — мовив він. — І твоє руде волосся. І вуста твої люблю, а надто як вони цілують мене. Люблю твою посмішку. І груди теж.
Їх він поцілував одну за іншою.
— Люблю твої кощаві ноги, а надто те, що між ними.
Він став на коліна і поцілував там — спершу легенько, самий горбик, а тоді Ігритта трохи розвела ноги, він побачив рожеве і поцілував його теж, і спробував на смак. В неї перехопило подих.
— Якщо ти так любиш усе, що я маю, то чого досі вдягнений? — зашепотіла вона. — От нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Нічо-о-о-го… о-о-о… ого…
Опісля Ігритта поводилася майже сором’язливо — надто як на свій вогняний норов.
— Оте, що ти зробив, — мовила вона, коли вони лежали разом на купі одягу. — Своїм… язиком.
Вона вагалася.
— Чи так роблять… шляхетні пани своїм паням далеко на півдні?
— Та не знаю. — Ніхто ніколи не розповідав Джонові, що пани роблять своїм паням. — Я лишень… хотів тебе там поцілувати, ото й усе. І тобі начебто сподобалося.
— Еге ж. Ну… трохи. То тебе ніхто такого не вчив?
— Та нікого ж не було, — зізнався він. — Сама лише ти.
— То ти дівич-дівичко, неціловане личко! — заходилася вона глузувати. — Ти ба, сиділа дівка на горі, та й висиділа собі незайманого!
Він грайливо вщипнув її за найближчого соска.
— Висиділа воїна Нічної Варти… хай колишнього. — Він почув свої слова і подумав: хто ж він тепер? Відповіді шукати не хотілося. — А чи ти теж була діва незаймана?
Ігритта стала на лікоть.
—