Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Ну, заїжджай, якщо так.

Те, що я прийняв за село, виявилося невеликим містом, з якоїсь незрозумілої причини, вибудуваним посеред степу. В сутінках можна було розрізнити акуратні двоповерхові будиночки без горóдів, храм, ратушу, а також той факт, що місто було майже пусте. Мене зустрічали темні вікна і забиті двері, тьмяні олійні ліхтарі горіли лише на центральній вулиці. Містечко з прикольною назвою Тюкон-Таун обіцяло скоро стати таким самим привидом, як і знайдений мною хутір.

Штаб арангенського НЗАМПІС був розміщений в єдиному нормально обладнаному приміщенні з освітленим фасадом і захисними Знаками на фундаменті. Конторою керував літній чорний маг помірного ступеню капосності (напевне, його довго такого вибирали). Підлеглих у нього я нарахував чоловік п’ять, при тому, вели вони себе тихо і напружено. Я не уявляв собі, що могло змусити чистильників так сіпатися, але і на роль провідників вони ніяк не пасували, а самостійно добиратися до містечка десь на узбережжі позбавленою орієнтирів рівниною можна роками. Як воно кажуть, добрий день, вуйку — попали!

— Щось сталося, сер? Може, мені вдасться чимось вам допомогти?

А потім ви допоможете мені.

— Ви дорогою кого-небудь зустрічали? — примружився арангенський начальник.

— Нікóго. Взагалі — нікого.

— У нас співробітник пропав, — без переходу повідомив він, — третій день шукаємо.

— Як це «пропав»?

«Чистильники», взагалі-то, не з тих, хто тікає з місця служби, та і куди звідси втечеш?

— А от так! Поїхав на плановий огляд і — з кінцями.

— Не може такого бути!

Мужик раптом розлютився, ніби всі не виказані мною підозри зачіпали особисто його:

— Ти давай не мудруй і в чужі справи носа не пхай, дійшло?

Я зрозумів — провідника мені не бачити, як своїх вух. Треба було терміново рятувати ситуацію:

— Давайте Макса пустимо слідом!

Він поморщився:

— Хороша ідея, але запізніла — час пройшов, до того ж, він на тарантасі своєму поїхав.

— Так у мене і пес не простий.

Він чесно намагався обдумати пропозицію, але іскрометна інтуїція серед його талантів не проявилася.

— Добре, спроба — не згуба. Лише транспорту не дам — таратайка остання залишилася, мало що. Хіба лише коня у місцевих наймете…

Та-а, допитливості серед його талантів, бачу, не було тим більше. Цікаво, а як, на його думку, я сюди добрався? Дійшов пішки від станції?

— Мені потрібна лише каністра олії і хтось з ваших, хто би зміг розпізнати вашого загубленого.

Арангенський шеф скривився:

— Співробітників у мене впритиск. Візьми з собою Паульса, він у нас емпат, від нього зараз ніякого толку.

— Білого? Та ви що!!! Я ж некромант, раптом мені ворожити знадобиться.

Тут чистильник мало не подавився.

— Ти тільки місцевим цього не бовкни! Це ж дикий народ, вони читають казки і ВІРЯТЬ. Зам мій з тобою поїде, і щоб вернулися до темряви! І вернулися — вдвох.

Хто б знав, як мене дістали ці сердиті начальники… Може, ну його, цей диплом? Варто через нього стільки надриватися! Але, залізши Шерехові в… е-е, в цілому, зараз відступати було би вже нерозумно, до того ж, кошти на проживання мені потрохи капали, і це допомагало змиритися з реальністю.

В штабному приміщенні мені дали кімнату для гостей — комірчину з ліжком, стільцем і вишитими квіточками фіранками на вікні. Вишивка і мережка в домі чорного мага викликали в мене гостре дежавю. І чому найбільш задовбуюче паскудство стається в таких от тихих, мирних місцинах? Напевне, це якийсь всесвітній закон: хто солодко жив, той погано кінчає. Ну, нічо, сказано не про мене.

Я ліг спати, бо треба було прокинутися до світанку, а коли прокинувся зранку, моє ставлення до Арангена було саме таким, як і мало бути. Пташки за вікном більше не милували, дрімотна спека не спонукала розслабитися, побачені красóти перетворилися в ОБ’ЄКТИ, брехливі декорації, за якими ховалася хижа сутність цього краю. В голові хихотів листками календар, відлічуючи дні до екзамену в Університеті, мене сильно тягнуло до бійки. І без різниці, хто вбив того чистильника, який тут зник (а що він мертвий, сумнівів практично не залишалося), головне, що в гості до них прийшов звиздець, і я усіх з ним особисто познайомлю!

Зомбі на льоту вхопив суть проблеми. Не знаю, чим Макс керувався (запахом, відбитками шин чи якимось іншим чуттям), але на виїзді з міста він став на слід і впевнено повів нас дорогою крізь поля. Чому арангенський шеф так легко розлучився зі своїм замом, я зрозумів дуже скоро: балакливий чорний — рідкісне явище, але якщо вже словесний понос у нього починається, то набуває характеру патології (може, це нервова напруженість так на нього діє). Мотоцикл скакав ямами і горбочками, як тушканчик, а цей йолоп не замовкав ні на секунду, як він собі язика не відкусив, не розумію. Якби не мій досвід спілкування з білими, «нагляд» би втратив ще одного співробітника, мамою клянуся!

Природньо, набір тем у чорних і білих був різний: чистильник хвалився, нестримно, захлинаючись словами, не цікавлячись реакцією на свої слова і не переймаючись тим, як виглядає його похвальба зі сторони. Його послухаєш, так арангенський «нагляд» був КРУТИЙ, а чому люди від нежиті біжать — так це місцеві самі винні.

— От, було: хата — один суцільний фома, а вони палити його не дозволяють — приватна власність. Але бос їх обламав! Закон не подобається? Заходь перший! Вийшов живий — значить, твоя правда. Головного балакуна з другого разу морла взяла, інші заткалися.

Арангенським селянам можна було поспівчувати — чистильник вибрав найжорсткішу і найбезпощаднішу форму для їх знайомства з реальністю (поділитися ілюстрованою методичною — нє, простіше в рило дати). Упіймавши себе на таких плаксивих думках, я мало не застогнав. Та що ж це таке! Звідки в мені це соплежуйство? У чорного такі новини повинні викликати лише зловісну посмішку. І головне ж — раніше я не був таким мямлею і рохлею. Чи був?

Тьху!

Балакучий чистильник не уявляв, як близько від підійшов до межі, за якою його би прокляли на смерть.

В кінці дороги нас чекав облом. Майстра Гатая, так звали пропажу, ми не знайшли, зате знайшли його вантажівку (вона приткнулася на узбіччі широкої ґрунтової дроги, майже тракту), навколо я наміряв багато дивних еманацій і ніяких слідів тіла. Макс виглядав відверто розгубленим. Викликані «манком» співробітники мага нічого не розуміли, і через це же більше розпалювалися, вони не вірили в дезертирство чистильника, але близькість торного шляху наводила на неприємні думки. Мої гіпотези з приводу ситуації були не настільки однозначними (я ж знав, що нежиті — не єдина проблема на світі), однак, мені доводилося тримати ці гіпотези при собі — чорні були надто збудженими. Та і чим би їм допоміг той факт, що трава