Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Я заліз в сідло і повільно поїхав вздовж потяга, шукаючи мага з найбільшою кількістю блискучих нашивок — хороша ознака командира. І що характерно — варто було мені проїхати, як за моєю спиною бійці зіскакували з платформ ішли слідом. Це нервувало. Я встиг добратися майже до самого паровоза, коли переді мною з-за ящиків з’явився армійський маг у званні капітана і — став поперек дороги. Довелося різко давити на гальма. А фізіономія — то у нього яка знайома, ніби додому прийшов.

Це був один з тих, хто влаштував вечорниці біля мого під’їзду. От і познайомилися!

В мені почала закипати злість.

— Ти тут директор цирку, чи хто?

Присутні моментально зімкнули ряди. От сволота! За що не люблю армійських — не знаю, як їх цього навчають, але нападають вони завжди скопом — поведінка для чорних протиприродня, і від того особливо дратує.

— Це ти про кого? — зверхньо поцікавився капітан і розправив плечі, від чого всі його численні нашивки стали переблимуватися.

— Про того козла, який всю ніч дзеркальце скрутити намагався, — незворушно відгукнувся я.

Намагався, не дивлячись на пронизливо завивання охоронного амулету. Але бажаючих спати виявилася більше, ніж бажаючих дзеркальце, а тому злодіїв прогнали матюками і не цілком словесними прокляттям (зранку і так дохлий газончик в парі місць був сильно підпалений).

Кремезний маг дуже мило стушувався:

— Не розумію, про що ти!

— Про такелаж. Мотузки, короче, мені потрібні. І шматок брезенту.

— Так би одразу і сказав! А то бурмоче собі під ніс незрозуміло що. Для чого такелаж?

Я показав йому направлення: мені випадало їхати в Аранген разом з ними. Перспективи такого підходу мені вже не здавалися райдужними (мотоцикл розкрутять, зомбі прикопають, в мене — викинуть в пісках). Може, краще, дезертирувати, поки не пізно?

Капітан уважно вивчив папери і раптом перетворився на радого зустрічі господаря (ох, не до добра це, не до добра). Денісові, який притарабанив багаж, подякували за службу і відправили нафіг. Мій агрегат надійно закріпили на платформі під охороною, для Макса знайшлася зайва бочка, з якої він міг взагалі не вилазити, а для мене — вільне купе в штатному вагоні. Правда, теплового насоса в ньому не було, але коли одним потягом їде дванадцять чорних магів, забезпечення комфорту стає виключно питанням навиків — армійські вже встигли попрацювати над встановленням щитів і Знаків, так що, ризик замерзнути на смерть був набагато вищим, ніж небезпека засмажитися наживо.

Спочатку я не зрозумів, з якого хріна така турбота, але варто було потягові рушити з місця, як капітан проявив свої істинні цілі — почався формальний алхімічний шпіонаж:

— Ніколи не бачив мопеда на олії. Не димить?

— Це — прототип, обладнаний двигуном з чорномагічним управлінням, випустили обмеженою партією, — можливо, він взагалі один такий. — Не димить, заводиться з пів-копняка і їздить на будь-якій олії.

— А що це у тебе за прокляття на фарі висить?

— Це найновіший патентований глушник, модель РТ-1, — і те, що Рон поставив своє ім’я першим, я йому ще нагадаю!

— Що це таке вчора, гм, бібікало?

— Експериментальний охоронний амулет, надійний засіб від шахраїв і злодіїв, — штука, яка витримала напір бойових магів, не може не бути надійною. — Унікальна розробка! Проходить стадію польових випробувань.

— А чого колір мінявся?

— Це супермодерновий поліхроматичний камуфляж нового покоління, інтегрований з охоронним амулетом. Існує в єдиному екземпляр, — не кажучи вже про ексклюзивний дизайн. — Сім незалежних комбінацій кольорів!

Капітан похмуро подивився на мене, перекинув свої вигоди і зітхнув:

— Вип’ємо?

Наступні три дні проминули непомітно. В дорозі бойові маги не нудьгували. Вони квасили по-свинськи, займалися тренуванням на даху вагона і жбурлялися файєрболами в ховрашків (Не бачиш? А він там є!) Причому, все це вони робили ЗА СТАТУТОМ. Складалося враження, що всі присутні граються в гранично-складну азартну гру з правилами, які постійно міняються, і капітан грає в цій грі роль арбітра. Натуральний психоз! Це дійство настільки займало їх увагу, що ні на що інше її просто не вистачало: на перший день моя присутність ще викликáла запитання а на другий про мене вже ніхто не згадував. Єдиним армійським магом, якого я зустрічав до цього часу, був містер Сміт, але він не видавався мені таким дивним (чи то він був не настільки шалений, чи то просто групи підтримки не мав).

Що може довести дорослих чорних до такої шизи?

Я вирішив обережно розпитати найбільш, на мій погляд, нормального в цій компанії — хлопця, роки на два старшого за мене.

— Слухай, а як ти попав до армії? — не уявляю собі чорного, який би мріяв про дисципліну.

— Та в мене наречена була, — відгукнувся він, так, ніби це все пояснювало.

Я чекав на продовження.

— Ну, її один гімнюк клеїти став.

Це вже конкретніше…

— Потім виявилося, що в нього дядько — прокурор.

Але я все ще не до кінця врубався.

— А в тюрмі до мене вербувальник підвалив: «Витримаєш випробування, зможеш першим ділом убити того козла.»

— І як?

— Убив, звичайно, — спокійно знизав плечима боєць.

— Гм. А наречена?

— Нашо мені ця курва?!

Я спробував уявити собі ситуацію, в якій пожертвував би рештою свого життя заради досягнення такої простої мети. Ні, в мене занадто багато інтересів, я не можу відмовитися від них всіх заради чогось одного. І мені зовсім нецікаво знати, яким чином збочили мізки цьому хлопцеві. Ну їх в баню!

На четвертий день подорожі поїзд дві години їхав тунелем (крутий атракціон!), а коли гора залишилася позаду, мертві піски змінив порослий ковилом степ — ми минули вододіл Внутрішньої Пустелі.

Капітан покликав мене в штабне купе для обговорення подальшої стратегії.

— Зараз ми тут, — він тицьнув пальцем в край великої піщано-жовтої плями, — а їдемо сюди, — палець з’їхав далеко донизу, — спочатку прибудемо на позиції частини, потім сформуємо колону, і лише потім висунемося на узбережжя. На все — про все — десь місяць.

— …!!! Мені не підходить.

Який місяць, який місяць?!? Мені через місяць уже звіт здавати, причому, в Редстоні, не в Арангені!

— Тоді другий варіант. Завтра ми зупинимося для заповнення цистерни тут. Ось, — ніготь з’їхав трохи вбік, — тут знаходиться штаб відновленого арангенського НЗАМПІС. Правда, зв’язку з ними практично нема, але провідника до узбережжя вони знайти зможуть. Там і зустрінемося.

— Згоден!

Перонів на полустанку не було, тому мотоцикл довелося спускати з платформи на руках. Шуму було стільки, ніби вивантажували трактор (згадався анекдот про лампочку і капралів). Від надлишку почуттів навіть Макс почав скакати і гавкати. В якості моральної компенсації довелося показати капітанові глушник і камуфляж в дії.

— Значить, в основі — принцип щита…

— Точно.

— Розумом розумію, а повторити не зможу.

Що і треба було довести.