Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Міс Кевінахарі шумно зітхнули.

— Добре, не мого, спільного. Але такого, що працює в моєму регіоні! При цьому, діяти через мою голову!

Капітан Бер скромно сидів на стільці біля дверей і намагався не кидатися в очі, що при його габаритах було складно, але можливо. До певної міри, причиною бурхливої реакції Сатала був і він, але брати на себе відповідальність за начальницьку істерику, що тривала вже тиждень, Паровоз не бажав. Хто міг хоч запідозрити, що старший координатор з такою хворобливою увагою поставиться до порушення субординації?

Злощасний дзвінок пролунав зранку.

Враховуючи шість годин різниці в часі, можна було допустити, що необхідність поговорити у Ларкеса виникла різко і в середині дня.

— Привіт, друзяко, — зітхнули в слухавці, — це знову я.

Голос колишнього начальника звучав блідо і наче позбавленим життя, і від цього, чомусь, здавався більш щирим

— Що-небуть сталося, сер? — обережно уточнив Паровоз.

В слухавці трохи помовчали.

— Похресника нашого тут зустрів, — «значить, Ларкес зараз у столиці», — пам’ятаєш його?

— А як же! — Паровоз не міг собі уявити, як можна забути цього непосидючого чорнокнижника.

— Скажи, як Саталові вдається з ним працювати? — напружено поцікавився колишній координатор.

Паровоз швидко прикинув усі можливі наслідки розмови: підставляти він нікого не хотів, але скандал з Ларкесом, в будь-якому випадку, вийдете Тангору боком — колишній начальник Бера виділявся виключною навіть для чорних магів злопам’ятністю.

— Та він з ним, по-хорошому, і не працює, — чесно відповів Паровоз, — все більше — лається.

І що буде, коли Сатал почне вимагати від молодого некроманта виконання конкретних задач, капітан собі уявити не міг.

— А що, якщо мені від нього потрібна співпраця? — не відставав Ларкес.

Паровоз глибоко задумався.

— По-перше, забудь таке слово «мусиш», по-друге, не намагайся давити на пацана, врахуй, Саталові він уже раз пришпилив. Чесно і повно виклади проблему, якщо він буде вимагати щось взамін — дай. Можна торгуватися. Краще не брехати.

— Мм-м. Здається, я вловив, — замислено протягнули в слухавці. — Дякую, друзяко. Ти, справді, дзвони, якщо що. Секретарю міністра, наприклад. Вона знайде, як мені передати.

І ось ця мирна, в принципі, розмова привела Сатала в крайній ступінь розлюченості.

Кевінахарі, мовчки, наповнила чашки свіжозавареним чаєм. Координатор, виконавши танець обурення, що став уже майже ритуальним за останній тиждень, опустився у крісло, а капітан Бер перебрався поближче до столу.

— Отже?

— Звіт аналітиків готовий, — капітан поклав на стіл папку. — До речі, Воскер наполягає, що Ларкес свідомо не дав задушити проблему в зародку.

— Чудово! — Старший колега координатор зловтішно посміхнувся, хіба лише руки потирати не став. — На нараді мені буде, що йому сказати. І те, що він липне до моїх співробітників, я йому теж нагадаю.

Міс Кевінахарі закотила очі. Емпатка одразу порадила капітанові наплювати на ефект, який він справив, і більше не піднімати цієї теми, очевидно, в її розумінні, те що сталося було невід’ємним наслідком натури старшого координатора.

— Знайшли час радитися, — незадоволено пробурчав Паровоз.

— Так, як зараз, теж не можна, — стрепенувся Сатал. — Жменька фанатиків шпиняє урядові сили, як хоче. Поки що нас рятує хороша економічна кон’юнктура — у суспільства нема приводів для обурень. А далі що буде? Давити паразитів треба, прямо зараз!

Передбачення Деніса збулися — молодого некроманта виперли зі столиці з поспіхом, який за інших обставин було би важко пояснити. Виявивши це, Тангор почав нудити і впиратися (напевне, з духу протиріччя), хоча до того просто горів бажанням відправитися до місця роботи, але тут хитрун Філістер прозоро натякнув, що наступний потяг до регіону в скруті піде не раніше, ніж через тиждень… Чорний підхопився і за дві години був готовий їхати.

— Ви відправляєтеся разом з підрозділом капітана Рідзера, — посміхаючись, старший куратор підсовував юнакові папку з документами про відрядження.

— Армійці? — Тангор косився на папку з підозрою і тримав руки за спиною.

— Надійна охорона ніколи не зашкодить! В Арангені зараз неспокійно.

Некромант побухтів трохи, зітхнув і прийняв документи. Містер Філістер ніби випарувався.

— Знаєш, — поділився враженнями Тангор, — твій бос — ще той жук!

Деніс був з цим визначеним абсолютно згоден, але зганьбити честь мундира не міг:

— Він просто про вас непокоїться.

Того дня переваги мотоцикла в столиці були особливо помітні: некромант встиг відправити в Краухард посилку з сувенірами, випити чаю, пограти Денісу на нервах, а автомобіль з зомбі і валізою до вокзалу все ще не доїхав. І це при тому, що народу на вулицях стало менше!

— Може, автомобіль на жарі заглухнув, — пробував викрутитися з положення куратор.

— Угу. Або їх дорогою грабанули, — похмуро запропонував свою версію Тангор.

Дивна ідея. Кому міг знадобитися автомобіль з зірками і мертвим псом, Деніс собі не уявляв.

— Підемо, хоч на паровоз подивимося, — некромант рішуче виліз з-за столу.

Куратор без охоти поволочився слідом.

На окуповану військовими частину вокзалу вони проникли не без труду. Тобто, виписані міністерством документи охорона приймала охоче, а от мотоцикл пропускати не хотіла. Чорний маг похмурнів, а Деніс метався вокзалом в пошуках коменданта. Ледве домовилася.

На цьому пригоди не закінчилися (день, стовідсотково, був проклятий). Тільки побачивши перед собою перон, куратор усвідомив просту, в цілому, істину — Тангор поїде в Аранген не сам, а з колегами. І якщо зустрітий біля готелю полковник, видався Денісові левом, то тут таких проживав цілий прайд — біля дюжини бойових магів у мундирах. Для супроводу армійських спеціалістів в Службі Підтримки існував особливий відділ, і недаремно: якщо на чистильників ще можна було впливати, звертаючись до логіки, то у вояків навіть логіка була якась своя. От тільки кураторів цього колективу поблизу не було спостерігалося, і від необхідності особисто виясняти стосунки з ненормальними Деніс серйозно настрашився.

Краще отримати догану, ніж по шиї, — вирішив для себе починаючий куратор.

— Ви як, впораєтеся тут без мене? — Поцікавився він у чорного, майже не маючи сумніву у відповіді. — Тоді я поїду, зустріну багаж, — і він бадьоро закрокував до виходу з перону, неймовірним зусиллям і не дозволяючи собі перейти на біг.

Ненавиджу спішити! Коли часу обмаль, вічно щось іде не так. Люди нахабніють, речі пропадають, в результаті почуваєшся ніби пір’ям обсипаний. Хто би мені сказав раніше, на які жертви доведеться іти заради отримання диплома! А чому? Тому що Саталові було ліньки поставити свою закарлючку на титульному листкові. З чорними магами так не можна! Тільки завдяки титанічним зусиллям і феноменальному самоконтролю мені вдалося добратися до потрібного потяга, нікого не покалічивши. І тут мій супроводжуючий зник з поля зору так стрімко, що уточнити, до кого треба звертатися, я просто не встиг.

От, блін, діловий коли не треба! То його копняками не виженеш, а тут шур-шур і —