Право на шанс - Олена Гриб

– Яка ж ти тетеря, – не витримав Ферн. – Якщо чогось не знаєш, то хоча б не хвалися своєю необізнаністю!

Тітонька закрутила головою, видивляючись, звідки йде новий голос. Не виявивши нікого в полі зору, вона незадоволено стиснула губи і щільніше закуталась у два шарфи, якими її забезпечили ми з Мелою.

– Починайте, – розпорядився Зарлат.

Чаклунка без зайвих слів встромила принесений мною ключ у замкову щілину і з силою натиснула на нього. Пролунав ледь чутний скрегіт, а через кілька нескінченних митей у сталевих дверях щось клацнуло.

Мела витягла ключ і опустила його собі в кишеню.

– Прошу, – відступила на крок, надаючи тавеннському чистильникові право першому увійти в скарбницю князя, – готово.

Там було порожньо. Не дивно, бо ж Ергел Жескар особисто заявив про пограбування. Та й Зарлат тут уже роздивлявся – місце злочину, як-не-як.

Кам’яні стіни, кам’яна підлога, кам’яна стеля… Дерев’яні скрині з відкинутими кришками, металеві стелажі, запалені газові ріжки і кілька порожніх постаментів – ось і все.

– Ти бувала тут раніше, Тає? – тихо запитав Артан.

Я неуважно кивнула. Нащо ухилятися? Вони в курсі, хто я і звідки…

– Справді? Чому? – Зарлат мав воістину нелюдський слух. – Коли? Навіщо? З ким?

– У своїй уяві! – рикнув замість мене демон. – З якого переляку їй тут бувати?

І то правда… Кат поки мав туманне уявлення про мої колишні подвиги. З іншого боку, я ж пішла кудись у темряву і повернулася з ключем і сестрою князя… Хай там що, а задуматися доведеться. Втім, ключ могла вкрасти Плібія (за що і дістала синець), а я лише переконала її стати нашою спільницею. Ага, ось просто запропонувала їй обікрасти князя, і вона охоче погодилася. Дурня повна, але мене мало турбувало, що подумає Зарлат.

Я пам’ятала це місце іншим. Тоді стелажі ломилися від прикрас, реліквій і артефактів. П’ять скринь біля лівої стіни були наповнені сріблом, чотири біля правої – золотом, а в дальньому кутку височіла кришталева статуя Білого Дракона, яку, кажуть, він сам презентував тавеннським князям у незапам’ятні часи. Десять газових ріжків освітлювали стіни. Зі стелі звисали дві важезні люстри – майже як ті, що прикрашали бальний зал. Біля дверей стирчали золочені обладунки, на шоломі яких красувалося пір’я справжньої сови. Сіру кам’яну підлогу покривали килимові доріжки, місцями протерті до дірок, – слуг сюди за нинішнього князя не допускали, пил належало прибирати скарбникові.

– Зайдіть усередину, пані, – тим часом запропонувала чаклунка Плібії. – Тут хоч вітру немає. Обережніше, поріг високий.

Я пройшлася приміщенням, сама не розуміючи, чому воно здається таким… незнайомим? Начебто все на місці – і скрині, і стелажі, і крихітні язички полум’я над ріжками.

«Одна скриня, дві скрині», – згадалось, як я крокувала уздовж золотих розсипів.

Три кроки – одна скриня, ще три – друга… Е?! Шість кроків – і я якраз посередині третьої? Як таке можливо? Я ж бо просто йшла. Чи то мої ноги подовжилися, чи скрині зменшилися… Чи вони інші? Але їх п’ять – від стіни до стіни. Отож, скарбниця теж стала меншою?