Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Що це за фігня? — зненацька запитав Люк, і стіни печери на мить поблякли, й до мене долинув здалеку музичний акорд.
— Одразу не розповіси, — відповів йому. — Послухай, тобі пора прийняти ліки.
Я витрусив на долоню купку вітамінок В-12, які щойно дістав із Тіні, а ще пляшку з водою.
— Які це ліки? — запитав він, коли я простягнув йому піґулки.
— Ті, що лікар прописав, — відказав я. — Швидко поставлять тебе на ноги.
— Ну, добре.
Він вкинув їх собі до рота, усю жменю, і запив великим ковтком води.
— А тепер ці.
Я відкоркував слоїк із торазином. Він містив піґулки по 200 мг кожна, і я не знав, скільки йому дати, тому вирішив зупинитися на трьох. Дав йому ще й трохи триптофану та фенілаланіну[90].
Люк витріщився на піґулки. Стіни знову почали танути, повернулася музика. Повз нас пропливла хмарка блакитного диму.
— Та це ж клуб! — вигукнув Люк. — Вертаймося, старий! Схоже, вечірка тільки набирає обертів.
— Спочатку прийми ліки.
— Від чого вони?
— Ти десь підхопив якусь заразу. Вони тобі допоможуть.
— Але у мене нічого не болить. Якщо чесно, почуваюся просто чудово...
— Ковтай!
— Гаразд, гаразд!
Люк знову вкинув собі до рота всю жменю.
Тепер утрачали чіткість Курзу-Верзу та Вогняний Янгол, а я, роздратовано змахнувши рукою в бік шинквасу, уже цілком помітного, натрапив на певний опір, хоча ця штуковина ще й не затверділа остаточно. Раптом помітив Кота, чия постійна гра з явленням та зникненням призвела до того, що він наразі видавався матеріальнішим за будь-що в цьому місці.
— Ви сюди чи звідси? — поцікавився Кіт.
Люк спробував підвестися. Світло стало яскравішим, хоч і розсіянішим.
— Агов, Люку, подивися сюди! — сказав я, показуючи вбік.
— Куди? — запитав той, повертаючи голову.
Я знову вмазав йому.
Коли він вирубався, бар почав розчинятися в повітрі. Натомість знову позначилися стіни печери. Я почув голос Кота.
— Звідси, — сказав він.
Шум сутички повернувся на повну, тільки цього разу домінувало пронизливе виття, схоже на звук волинки. Його видавав Курзу-Верзу, якого Вогняний Янгол притиснув до землі та дер пазурами. Тут я вирішив застосувати Закляття Четвертого Липня[91], що залишилось у мене невикористаним після нападу на Вежу. Піднявши руки, я проказав слова. Став попереду Люка, щоб затулити його, а сам повернув голову вбік та міцно стиснув повіки. Навіть крізь стулені очі я помітив сліпучий спалах світла. Почув, як Люк сказав: «Гей!», але всі інші звуки різко урвалися. Розплющивши очі, я побачив, що обидві істоти лежать нерухомо, наче приголомшені, біля протилежної стіни печери.
Потягнувши Люка за руку, я ривком підняв його й підсадив собі на спину, як роблять пожежники. Тоді швидко пробіг печерою, тримаючись біля стіни, прямуючи до виходу й лише раз послизнувшись на калюжі крові, що натекла з монстрів. Чудовиська почали ворушитися, коли ми були ще в печері, але радше рефлекторно, ніж цілеспрямовано. На мить зупинившись в отворі печери, я побачив перед собою просторий сад, усіяний квітами[92].
Ще за мить розчув явніші рухи у себе за спиною й озирнувся. Це Курзу-Верзу помалу підводився. Вогняний Янгол усе ще не міг відліпитися від землі й лише видавав нутряні трубні звуки. Курзу-Верзу похитнувся, розправив крила, тоді раптом розвернувся, змахнув крилами й вилетів з печери крізь широку розколину в задній стіні. Непогана думка, вирішив я і поспішив до саду.
Тут аромат квітів був ще міцнішим, бо квіти, переважно повністю розцвівши, утворювали фантастичний килим, яким я вчесав щосили. Дуже швидко помітив, що у мене паморочиться в голові, але не збавляв кроку. Люк був важкенький, нівроку, але я хотів віддалитися від печери на якнайбільшу відстань. Беручи до уваги, наскільки стрімко може пересуватися наш переслідувач, я не був упевнений, що у мене достатньо часу на фокуси з Козирем.
Поспішаючи уперед, я все сильніше почувався одурманеним, і моє становище вже не здавалося таким критичним. Мені спало на думку, що аромат цих квітів може бути дещо наркотичним.
Чудово. Тільки цього мені й не вистачало — заморочитися від наркотику, водночас намагаючись, щоб Люка попустило. Десь удалині я побачив якийсь просвіт, наче галявинку на пагорбі, й узяв курс на неї. Я сподівався, що ми зможемо тут трохи відпочити, доки впорядкую думки й вирішу, що робити далі. Цієї миті я не чув звуків, що свідчили б про переслідування.
Під час шаленого бігу второпав, що мене починає хитати з боку на бік. Щось не так було з рівновагою. Раптом відчув страх упасти, такий сильний, наче я страждав на акрофобію[93]. Бо мені засіло в голові, що, впавши, я, може, й не підведуся, на мене спаде наркотичний сон, і в такому стані мене заскочить той виходець із Хаосу, заскочить — та й покінчить зі мною. Над головою барви квітів зливалися, плинули, спліталися, перевиваючись, наче світлий струмок підхопив та й поніс безліч кольорових стрічок. Я намагався не дихати надто глибоко, аби не наковтатись одурманливих міазмів. Але це було не так просто, бо голова вже починала паморочитися.
Та я не знепритомнів, хоч й упав без сил посеред галявинки поруч із Люком, опустивши попередньо його. Він не прийшов до тями, і на обличчі зберігався вираз блаженного спокою. Пагорб, де ми отаборилися, продувався легеньким вітром, який проникав з того боку, де буяли гидкі на вигляд колючі рослини, що не мали квітів.
