Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

— Твою хворобу я пам’ятаю, — сказав Імар. — Тоді Ґрайне була дуже засмучена, що не може провідати тебе, бо сама на вітрянку не хворіла… — Він пильно подивився їй у вічі. — Чому ти досі на Лахліні, Елвен? Чому тут залишилися майстер Шовар і майстер Ґарван? Тобі ж досить було поцупити одну з материних коштовностей, щоб оплатити ваш переїзд на Абрад. А тепер і своїх маєш удосталь. Чому не взяла їх і не втекла з цієї триклятої країни? Тільки не кажи, що любиш Лахлін, він не заслуговує на любов. І тим більше не заслуговують на неї лахлінці. Вони гідні лише жалю та зневаги.

Елвен відвела від нього погляд і задивилась у вікно, за яким гуляла хуртовина. Вона почалася ще вчора ввечері, всю ніч настирливо періщила снігом у шибки і навіть на ранок нітрохи не вщухла.

— Попервах я просто боялася, — заговорила дівчина. — Перспектива переїзду на грішний, нечестивий Абрад лякала мене дужче, ніж загроза з боку поборників. Зараз мені самій важко в це повірити, але так і було. Добре хоч ніколи не спадало на думку в усьому зізнатися й покаятись. Майстер Шовар знайшов потрібні слова, щоб переконати мене в марності сподівань на милосердя Конґреґації.

— А тобі вистачило розуму дослухатися до його арґументів, — кивнув Імар. — Ну, гаразд, я згоден, ти не могла в одну мить позбутися забобонів. Та зрештою страх перед Абрадом минув. Що ж далі утримувало тебе на Лахліні?

— Знов-таки, страх, — відповіла Елвен. — Страх назавжди втратити маму, тата, братів, кузин і кузенів, опинитися в чужій країні, серед чужих людей, без засобів до існування… Втім, і майстер Шовар, і Ґарван присягалися дбати про мене, запевняли, що на Абраді чаклуни не бідують. Але ж ти й сам розумієш, що їхні уявлення про засоби до існування дуже відрізняються від моїх. — Вона ніяково всміхнулася. — Свого часу мене жахала сама думка про те, що я муситиму жити, як проста городянка. Та згодом і це минулось, я збагнула, що на світі є речі важливіші за багатство та знатність. Я б, мабуть, таки поїхала на Абрад, якби не смерть Ґрайне. Вона все змінила, хоч і не відразу. Спершу я просто вирішила зачекати з від’їздом, щоб за слушної нагоди помститися лордові Броґану. А потім побачила, що ти так само ненавидиш поборників, як і я. І тоді… — Елвен завагалася. — Ти просив не говорити про любов до країни. Гаразд, не буду. Може, Лахлін і справді не вартий любові. Але я люблю близьких мені людей, родичів, друзів, які живуть на цій землі, і хочу звільнити їх з-під влади Конґреґації. Сама б я нічого не вдіяла, а з тобою… Королям і раніше вдавалось упокорити поборників, проте вони ніколи не йшли до кінця, не знищували їх остаточно. Я певна, ти не припустишся такої помилки.

Імар скрушно зітхнув.

— Елвен, ти не розумієш. Усе це безнадійно. Я не маю жодних шансів перемогти…

— Маєш! Зі мною — маєш. З нами маєш! Повір, ми багато можемо. Броґанова смерть — це суща дрібниця. Якщо захочеш, то вже завтра Айвар аб Фердох упаде зі сходів і скрутить собі в’язи. Або Палац Святої Віри завалиться саме тоді, коли там збереться на своє засідання Поборча Рада.

Імар приголомшено втупився в неї:

— Ти серйозно?

— Цілком, — з удаваною недбалістю підтвердила Елвен. — Ми давно могли знищити всю верхівку поборників. Та від одного цього було б мало користі, бо на місце загиблих ватажків прийшли б нові, нічим не кращі за своїх попередників. Інша річ, якщо поєднати такі силові методи з політичними й забезпечити проходження до Поборчої Ради слухняних людей. Але це може зробити лише король. Тому ми й чекали, коли ти наважишся виступити проти поборників.

— А якби не наважився?

— Це безглузде питання. Сталося те, що сталося, і вже нічого не зміниш. Я знала, що ти недовго терпітимеш. Не було б кузин відьмака, знайшлася б якась інша причина.

— І все-таки, — наполягав Імар. — Що ти збиралася робити, якби я не став конфліктувати з поборниками? Ти ж, мабуть, визначила якийсь граничний термін. І як би ти вчинила тоді — поїхала б на Абрад?

Елвен відповіла йому прямим, упевненим, рішучим поглядом.

— Я б однаково відкрилася. Але тоді б вийшло, що я підштовхнула тебе до дій, фактично примусила, а так було б неправильно. Це мав бути твій особистий вибір. Лише твій і нічий інший.

— Мій вибір… — задумливо повторив Імар. Він підвівся, взяв двійко дровин і підкинув їх у вогнище в каміні. Жаркі язики полум’я жадібно накинулися на свіжу деревину, яка затріщала й зашкварчала, бо була трохи волоґа. — Елвен, скажи: чи є якась надія, що я вмовлю тебе поїхати з Лахліну?

— І не думай про це, — похитала вона головою. — Я залишусь тут і боротимусь разом з тобою. Навіть не мрій позбутися мене.

— Я й не хочу позбуватись тебе. — Імар присунув до дівчини свій стілець і взяв її за руку. — Але зрозумій, що тепер я не матиму спокою, постійно хвилюватимусь, не знаходитиму собі місця. Щохвилини, щосекунди ти ризикуєш життям, а я… я безсилий допомогти тобі, захистити тебе.

Елвен лагідно всміхнулась йому, а погляд її великих сірих очей, у яких танцювали відблиски вогню в каміні, зробився ніжним і, водночас, пристрасним.

— Не бійся за мене, Імаре. Я могутня чаклунка і сама зможу постояти за себе.

— Не сумніваюсь у твоїй силі, але… Я щодня читаю звіти Конґреґації, Елвен. Переважно там ідеться про надумані справи, поборникам треба тримати народ у постійному страху, тому вони облудно звинувачують людей у вживанні чарів і спалюють їх на догоду кровожерливому натовпу. Проте час від часу знаходять і справжніх чаклунів. Ті захищаються, вбивають або калічать своїх ворогів, та зрештою поборники беруть над ними гору, перемагають числом. Як ти