Примхлива мрія - Agrafena

– Віка, яка несподіванка! Павлуша не казав, що ти прийдеш вже сьогодні. 

Жінка, посміхаючись, обхопила мене і притиснула до своїх пишних грудей.

– Пашо! – Ображено подивилася вона на сина. – Можна ж було попередити. Я б щось смачненьке підготувала.

– Мамо, – посміхнувся синок, поблажливо слухаючи засмучену господиню, – припини. Ми тільки кави вип'ємо і чимось на швидку руку перекусимо. Лекції ж незабаром. Хоча, по чарці коньяку випити не завадило б. У нас і привід для цього є.

Анастасія Миколаївна перевела погляд зі свого сина на почервонілу мене і сплеснула руками:

– Ви таки подали заяву?

– Отож, нарешті подали. 

– Подяка богам і Першо…

– Мам! – різко перебив її Павло. Жінка від несподіванки навіть здригнулася і з подивом подивилась на сина.

– Синку? – Засмучено дивлячись на своє доросле дитя, сказала вона. – То ти…

– Мамо, давай не зараз, – непохитно сказав мій наречений, не дивлячись на мене. А я навіть рота відкрила від здивування. Чого це він так скинувся? Що його мати такого сказала, чи намагалася сказати? Щось таке, чого мені знати не належить?

– Добре, – знизавши плечима, зітхнула Анастасія Миколаївна. Потім глянула на мене: 

– Ходімо, дівчинко, я зараз тебе пригощу таким чаєм, що ти й думати забудеш про свою каву. 

Вона підхопила мене під руку і потягла до будинку, насамкінець кинувши на сина обурений погляд. Який він, втім, повністю проігнорував і спокійно попрямував за нами.

Незважаючи на мої протести, чай нам подали в головному залі. 

Було дивно перебувати у такій малій компанії, сидячи за величезним столом, розрахованим десь на п'ятнадцять осіб. Але майбутня свекруха категорично наполягла на тому, щоб дорогі гості не тіснилися на кухні. 

Незабаром столові прилади були розставлено, і тітка Настя повела мене до столу.

Чай був і справді чудовий. Приємно духмяний, з легкою гіркуватістю, ніби додали жасмину. Але ж ніяких сторонніх домішок, тільки чайне листя.

Анастасія Миколаївна зненацька підхопилася. 

– Почекай, дитинко, я зараз принесу фрукти. 

Пробувала протестувати, тільки безрезультатно, жінка лише махнула рукою:

– З собою візьмеш. Я впевнена, що не завадить.

Вона швидко майнула до дверей і пропала за ними.

Павло простежив за матір'ю поглядом, а потім обернувся до мене:

– Вікусю, вибач, я залишу тебе на хвилинку?

– Залишай, – здивовано глянула я на нього. – Це твій дім. Навіщо ж питати?

Хлопець кивнув і попрямував до виходу. 

Я нарешті розслабилася, зітхнувши з полегшенням, коли двері з легким шурхотливим звуком зачинилися, і за ними зник мій наречений. Одразу ж я почула якесь невиразне бурмотіння. Спочатку я навіть не зрозуміла, звідки долинає звук, і лише коли легкий вітерець ворухнув візерунчасті штори на вікні, я зрозуміла, що розмова долинає звідти.

Не знаючи, навіщо це роблю, я тихо підвелася і підійшла до вікна. Крізь відчинену кватирку я почула тихі, але чіткі голоси моїх майбутніх родичів.

– Мамо, не втручайся, будь ласка, – казав Пашка. – Я знаю, що мені робити.

– Синку, ти не правий, – заперечила його співрозмовниця голосом тітки Анастасії. – Ти ж збирався розповісти їй правду?

– Збирався, – огризнувся мій наречений, – але дещо відбулося. Я не зміг їй зізнатися.

– Що сталося? – Запитав стурбований жіночий голос.

– Не хочу про це говорити. І навіть згадувати не хочу…

– Сину, послухай мене…

– Мамо! – зупинив її на півслові нащадок – Не зараз! А то ти Вікторію погано знаєш? Я не можу ризикувати, інакше вона просто втече. А цього разу, я подібного не дозволю.