Примхлива мрія - Agrafena
Я схопила подругу за руку і потягла за собою.
– Нема чого з себе робити кисейну панночку, – бурчала я, рішуче піднімаючись на потрібний нам поверх і продовжуючи рух до запланованої мети. – Падатиме вона, ти дивись…
Льолька, вражена, відкусила ще шматочок від червоного фрукта і почала хрумтіти. Так ми й зайшли в аудиторію.
– Перова, – почувся зверху іронічний голос, – ти, мабуть, вже зі збору врожаю п'ятирічку перевиконала? Сьогодні ж не Яблучний Спас.
Питання закінчилось знущальним сміхом.
Я сердито звузила очі й глянула на Віолетту, дуже самовпевнену дівчину. Ось так і знала, що вона щось ляпне. Ніколи не втратить шанс, щоб когось не підколоти.
– Чого тобі? – буркнула я. – Давно по шиї не отримувала? Можу допомогти.
Оце я виступила, навіть сама не очікувала. З чого це? Адже зовсім не від того що ця дама давно кігтики точить на Пашку. Ці її усмішки, хода з легким хитанням стегон, легке струшування платиновим волоссям, тільки-но з'явиться тепер вже мій законний наречений.
– Чого ти смієшся, Віолко? – не втрималася Гуторіна. – Вважаєш, що ти краща за всіх нас?
– А я дійсно краща, – задерла свій гостренький носик Віолетта, – як тільки захочу, цей ваш Аполлінарій буде за мною, як песик, бігати. І взагалі, яка я Віолка ТОБІ? Так безцеремонно розмовлятимеш зі своєю мамкою, коли підлогу разом з нею митимеш.
Льолька відсахнулася, ніби ця нахабна миша її по обличчю вдарила. Мама дівчини справді працювала прибиральницею в одному з банків, а вітчим – мед техніком.
Батько Олі помер багато років тому. Мама всю пенсію, яку їй давала держава, відкладала на банківський рахунок. І які б не були обставини, звідти ніколи нічого не знімала. Цей недоторканний запас був призначений для навчання дочки.
Про це я дізналася ще на самому початку свого навчання в університеті. Саме тоді я вперше почула, як ця неперевершена та зарозуміла однокурсниця насміхається з дівчини одягненої в простий, небрендовий одяг.
Я спокійно підійшла до Ольги, яка виглядала розгубленою, і простягла їй руку:
– Ходімо в кафе, вип'ємо кави з пиріжком. Небезпечно залишатися там, де чути зле шипіння. Може, це гадюка?
І потягла дівчину за собою. З цього моменту і почалася наша дружба з Льолькою. Віолетта тоді просто застигла з відкритим ротом, навіть не знайшлася що сказати.
А тепер ця особа вирішила потренуватися у своїй дотепності на мені. І Льолька також отримала, так би мовити, рикошетом. Але мені абсолютно байдуже на плоскі жарти зарозумілої дівиці. Тому я просто глянула на її злу фізіономію і пішла далі, забравши з собою подружку і на ходу пояснюючи їй про заздрісних невдах, яких особисте життя так не влаштовує, що вони лізуть своїми брудними лапами...
Не встигла договорити, як Віолетта нарешті відмерла і рвонула до мене. Підскочивши майже впритул, змусила зупинитися, і прошипіла:
– Перова, ти що, зовсім страх втратила?
– А чого мені його втрачати? Я колись боялася тебе?
– Ти знаєш, хто мій тато?
Я схилила голову набік, дивлячись на неї:
– Якби й дуже захотіла не знати, то ти вже всім про свого батька вуха продзижчала.
Я обійшла її з боку і пішла до свого ряду, тихенько декламуючи дитячий віршик:
– Тато – мер? Ну й що такого?
Ось, наприклад, у Тамари
Тато пише мемуари.
А у Віри, мама – лікар.
А у Тані та у Лєри
Тато й мама – інженери.
– Чи не забагато ти на себе береш, Перова? – Пролунало мені вслід. – Чи думаєш, що раз Аполлінарій щось там тобі пообіцяв, то ти вже й піднеслася? Та щоб ти знала, ми з Павлушею вже давно вирішили побратися, тільки він трохи приревнував і вирішив показати свій характер. Це він звернув на тебе, дурненька, увагу, щоб мені насолити, а ти й повірила. Ось покомизиться трошки і прибіжить назад, до мене, як миленький.
От, чорт, як же це неприємно, а? І найгірше, що це цілком реально. Паша дійсно сказав, що йому потрібна моя допомога. Про жодну симпатію не йшлося І, до речі, до весілля може справа й не дійти. Вони помиряться з цією дивною особою, і ми зможемо без проблем забрати нашу заяву, щоб вони подали нову.
Проте я озирнулася і з усмішкою сказала:
– Прапор тобі в руки, Кротіна, чекай біля моря погоди.
– КратінА моє прізвище, – гнівно вигукнула майбутня наречена мого нареченого.
– Тим більше – байдуже відказала я, демонстративно відкусила шматочок яблука і подивилася на Льольку.
Вона теж відкусила чималий шматок свого яблучка, і, весело хрумкаючи, ми продовжили свій шлях, не звертаючи уваги на пані, яка пихтіла від злості.
– Вікусю, – насторожено глянула на мене Ольга, коли ми вже влаштувалися на своїх місцях, – ти ж не повірила їй?
– Не знаю, що й думати, – замислилася я. – А раптом все так, як вона каже?
– Перестань! – вигукнула моя подруга, а потім тихо прошепотіла: – Вікуля, вона ж справжня підступна змія, невже ти досі цього не зрозуміла? Їй стає погано, коли іншим добре. Тому вона й намагається всім настрій зіпсувати. Вона ж енергетичний вампір, отак!
– Подивись, які ми слова знаємо, – засміялася я. – Знаю, що вона така, але це не заважає їй бути красунею.
– Яка красуня? Сушена вобла, а не красуня. А ви з Павлом просто створені один для одного, я це давно зрозуміла.
– Ого, – здивувалася я! – Чому ти так вирішила? Ніколи про таке навіть словом не натякнула.
– Та що там говорити? Ти ж не давала мені про нього нічого казати. «Поняття не маю, що жінки знаходять у цьому надутому індику? Він же як статуя»! – дуже схоже спародіювала Льолька. – А я давно помічала, як він на тебе дивиться.
– Ольго, ти у своєму розумі? Як він на мене дивиться?
– Особливо, Вікуля, особливо. Я навіть не здивувалася, коли побачила оголошення на дошці. Знала ж, що ти просто не зможеш не помітити, як Пашка до тебе нерівно дихає. А Віолочка так і зашипіла, коли побачила привітання, ну просто лід на розпеченій пательні.
