Відтепер я – твій меч - Гжендович
— Чи правда те, що коли доторкнутися до... Азіту, то помреш? — нове ім'я Поразника поступово ставало його справжнім ім'ям.
- Правда. Не думаю, що він простить комусь таку зухвалість — уб'є будь-кого, хто посміє, — принц знову посміхнувся. Цей… Зелик, здається, так звали хлопця, йому подобався найбільше. Найневгамовніший.
— Але ж ви доторкаєтеся до нього! — Зелик не збирався зупинятися, бачачи прихильність Садара. Інші притихли, віддавши ініціативу розмови своєму негласному ватажку. Якщо й не ватажку, то головному заводилу точно. Невеликий, але спритний у поводженні з мечем і гострий на язик нахабний хлопчик виділявся на тлі спокійніших і стриманіших соратників, і незмінно привертав увагу, як їх, так і тих, хто спостерігав з боку за підростаючими воїнами.
— Мені можна, я його пан, а ось усім іншим намагатися не раджу, — принц давно виділив Зеліка із загальної маси, і йому відверто подобалося розмовляти з ним.
— Але… принц, якщо ви пан, те, що поробиш із чутками про те, що ви… ділите з ним ложе і зовсім не в ролі чоловіка? Хіба це гідно пана? — хлопчисько спробував бути тактовним, але вийшло з рук він погано, що він і сам розумів, тому втиснув голову в плечі, готуючись отримати відсіч.
— Сказавши таку дурість, ти образив насамперед свою матір, і всіх жінок заразом. Чи можеш ти сказати, що тягар жінки, що віддає себе чоловікові, — негідний? Якщо так, то ти плід цієї негідності, голос Садара не змінився, він навіть продовжував доброзичливо посміхатися.
— Але… але… але ж ви не зможете через це народити дитину, — знайшовся Зелик, але голову в плечі втиснув сильніше.
— Більше того, я зможу відродити країну. Свою країну. То чи маю я вважати, що це негідно? — посмішка принца стала хитрішою.
— Я не думав, що це можна так розцінювати, — хлопчик притих і замислився.
— Гідність, Зеліку, кожен визначає сам. І якщо вже говорити про моє розуміння, то гідністю є тримати це слово. І бачити шлях для свого народу, як мало б його не залишилося. Також отримувати силу для того, щоб пройти цей шлях, пройти з високо піднятою головою, зберігши честь, навіть якщо хтось вважав інакше, не схилити голови через пересуди. Словами не забруднити того, хто чистий душею. Запам'ятай це, хлопче.
Анаторіс, рік 2566
Лігідея танула в променях заходу сонця, коли загін Садара наблизився до головних воріт столиці. Древки копій стражників схрестилися, перегороджуючи шлях мадеранам, незважаючи на те, що небесно-золоті прапори майоріли над ними. Західний Мадерек виявляв непокору, починаючи зі стін міста. Принц тільки похитав головою, вимагаючи від постових покликати голову солепромисловців, який є за сумісництвом і правителем Анаторіса.
— Хто ти такий, щоби вимагати? — саркастично поцікавився начальник варти, у відповідь на що Садар зірвав сірий дорожній плащ, демонструючи біле вбрання, розведене блакитним палантином із золотими кистями.
— Я, Садаре Сидеримський, повноважний посол його величності Нагірієза, імператора Мадерека, прибув для переговорів. І краще тобі не зволікати, — про голос принца можна було порізатись сильніше, ніж про лезо бритви. Хлопці з загону недовірливо перезирнулися, немов уперше бачили того, хто поставлений над ними. Їм звичніший м'який і доброзичливий тон принца, може й зарозумілий іноді і насмішкуватий, часом — повчальний, але не настільки нетерпимий, і точно не загрозливий.
— Та бачу, що пташка імперська. Нагірієз надіслав армію на переговори? — з-за спин стражників з'явився сам голова. Видно його сповістили про прибуття загону, щойно побачили блакитні прапори.
— Та ти ніяким зором слабкий. Ти де побачив армію? Чи в почесному ескорті з хлопчиків тобі вже головорізи мерехтять? — якби Садар міг облити зневагою анаторійця більше, зробив би це. Жартувати принц виявився не налаштованим.
— Треба ж таки зором слабкий, — саркастично відповів голова, — то навіщо завітали, любі?
— Занепокоєно у вас стало, імператор хвилюється. Ось і прислав мене поговорити, вислухати, чого галасуєте, — принц усміхнувся майже миролюбно, чому став схожим на тхора, що насторожувало ще більше, ніж зневажливу зарозумілість.
— Чому ж не поговорити... Відчинити ворота.
Розділ сьомий
- Розяче, ти поїдеш зі мною.
- З чого б це?
— Ти належиш імператору Мадереку, настав час повертатися додому.
— Учителю, про що говорить ця людина?
— Це отець Кирит, і він каже правду, іди. Все ж таки ти брат нинішнього імператора.
- Брате? Мети не мають братів. Є ті, хто їх створив, ковалі-вчителі, і є власник. Буде.
Головний зал ратуші висвітлювався численними світильниками. Стіни потопали в рудих відблисках, від чого повітря здавалося теплим і густим. Помешкання прикрашалося лише гобеленами, що зображують подвиги Тарида та Азіта після пришестя божественних братів у землі, що нині називають Таридатом. Скромно, але сама кладка стін та підлоги говорила про дорожнечу використаного каменю і додаткових прикрас не потребувала. Тільки вікна відрізнялися від звичних стрілчастих отворів закругленістю рам.
Глава косився і невдоволено кривив губи, оскільки посол побажав залишитися в оточенні своїх солдатів і припинив спроби розквартувати загін, а потім розпочати переговори. Через це головна зала нагадувала казарменну харчевню, бо залишати голодними хлопчаків до закінчення переговорів із управителем міста Садар теж не збирався. Вечерю накрили прямо тут, принесені обідні столи перебували лише в невеликому віддаленні від столу переговорів, за яким розташувалися голова солепромислівників, його помічники, містоправитель, воєвода та власне сам посол, який на відміну від свого ескорту від трапези відмовився.
Сяючим викликом серед загальної строкатості біліли одяг Садара. Через це, незважаючи на середній зріст і ніяк не могутню статуру, принц здавався і вищим і вагомішим за інших присутніх, а орлиний хижий погляд був сповнений зарозумілості і зверхності. Принц тримався впевнено, у сірих очах світився виклик. І все ж таки він прибув не боротися, але перемагати, обравши своєю зброєю слово, а не меч. Азіту залишалося лише біло-блакитною тінню маячити за спиною пана. Шолом Разящий поки не знімав, чи то з своїх міркувань, чи за наказом Садара. Хлопчаки з загону, дивлячись на це, незрозуміло знизували плечима, оскільки звикли бачити обличчя недоторканого відкритим.
— Ти даремно приїхав, спадкоємець Сідеріма. Не думаю, що розмова в нас вийде, на гостинність можеш розраховувати, але як тільки відпочинуть твої дітлахи, так
