Відтепер я – твій меч - Гжендович

— А що це там пише наш високоповажний жрець?

— Ваш жрець, Ваша Величність, не писатиме, а малюватиме, — відповів Кирит, не відриваючи погляду від пергаменту. Особливої ​​шанобливості у його голосі не чулося.

— І можна навіть дізнатися, що малює вельмишановний Кирит? — імператор не вгавав, тепер йому самому стало цікаво, що зображує жрець.

— Сон мені наснився. Віщий. Не інакше як сам Тарід подарував мені це бачення. Ось і намагаюся зобразити побачене. Сказано було також, що людина, яка мені здалася, повинна стати на чолі особистої гвардії імператора, тієї, що під моїм початком, — розтягуючи наспіваючи слова, вимовив жрець.

— І що ж за людина посміла турбувати ваші сни, отче Кирите? — очі правителя спалахнули непідробним інтересом. Він давно знав цю гру — якщо Кирит чогось хотів, то говорив, мовляв, сон наснився. Подібні рішення придворні оскаржити не наважаться. Жрець часто відводив імператора від обурення дворян, граючи релігійних почуттях.

— Та ось погляньте самі, — жрець простяг пергамент із зображенням.

- О, Таріде! Та це ж наш лютий Кассим! Верховний, а чи не надто він молодий для такого чину? - Імператор непідробно здивувався, - а потрет хороший. Не знав, що ви можете малювати.

— А я й не вмію, це все… Тарід. А Касім... хм, хто ми такі, щоб сперечатися з волею божою?

— Кирит, навіщо тобі Касім знадобився, для якої потреби? — спитав Нагірієз жерця, коли вони залишилися наодинці, і ламати комедію перед радниками не було потреби.

— Ох, якби я знав, величність, якби знав. Вважай, що тут справді провидіння втрутилося, бо я й сам так вважаю. Але генерал цей мені потрібний.

Здавалося, ураган увірвався до кімнати Верховного жерця — генерал готовий був рознести все в тріски, лаючись останніми словами, вогнище ліворуч і праворуч нестерпного Кирита і повністю виправдовуючи прізвисько лютого.

— Це… це все твої витівки! Узнавай, якого рожна я тобі знадобився, що вже надумав, святоша?!

- Вина хочеш? У мене є цілком пристойне, — проігнорував запитання Кирит, методично розставляючи розкидані генералом речі на місця.

— Я тебе не про вино питаю! — вигукнув той.

— Настане час — дізнаєшся. А поки я і сам до ладу не розумію, навіщо мені такий напівдурень, — жрець все ж таки наповнив вином кубок і простяг його Кассиму.

- Кирить! — генерал спробував схопити Кирита за грудки, але одразу ж був відправлений відточеним прийомом на кушетку і в руки йому всунули кубок з вином.

— Пий і заспокойся, і припини істерити як дівчина перед першою шлюбною ніччю! - тон жрець знизився до загрозливого. Воїн притих і залпом осушив кубок.

Служителі бога Тарида з давніх-давен шанувалися в країнах по цей бік Фуградського хребта. Найсвітліші жерці мали право носити білий одяг, вимагати ночівлі та столу в будь-якому будинку, не платили ввізні мита за товари та були звільнені від усіх податків у будь-якій державі. Де б не знаходилася обитель таридійців — скрізь їм висловлювалися шана та повага. Самі ж послідовники Найсвітлішого бога ділилися на дві гілки: мирян та воїнів. Миряни несли світло вчення у світ — споруджували святилища, долучаючи до віри та закону божого місцевих жителів, підтримуючи в них дух величі Тарида. Піднімаючись сходами жрецької ієрархії, ставали радниками государів різних країн. Однією з вищих вважалася посада Верховного жерця при імператорі, і все одно про якусь із двох імперій йшлося. Стоячі на ній відповідали лише перед самим Таридом, та ще й Наставником — єдиною людиною, яка мала право і силу приструнити Верховних. Будучи владою духовною, жерці все ж таки ставали невід'ємною частиною управління країною. Вони були негласними радниками при государях, помічниками, котрий іноді вказівним пальцем. Саме через їх вплив війни в Тарідаті з кожним століттям ставали дедалі рідкішими. Більше того, вони набули вельми специфічного характеру: армії воліли стикатися з найменшою шкодою для мирного населення, хоча в боях билися нещадно. Звичайних жителів не вбивали без особливої ​​потреби, міста не руйнували, їх лише долучали до нового порядку країни-завойовника. На тлі цієї політики завоювання те, що сталося з Сидеримом, виглядало як мінімум нерозсудливістю. Однак сидеримський жрець, як і належало обітниці, програвши війну і втративши владу, пішов у паломництво по святих місцях, прийнявши обітницю безмовності. Ніхто не зважиться порушити цю обітницю, ніхто не запитає, чому Гідер дозволив щодо сусідньої держави подібний вандалізм. Ніхто з мирян не намагався вникати в закони таридійських жерців, навіть мирських — білих — не кажучи вже про червоних. Їм просто вірили, за ними просто йшли, приймаючи волю Тарида. Ченці начебто й не мали влади, але в той же час нікому не підкорялися і не звітували, крім своїх сановників, відповідаючи лише перед Білою Цитаделлю, що загубилася в пісках мадеранської пустелі. навіть світських — білих — не кажучи вже про червоні. Їм просто вірили, за ними просто йшли, приймаючи волю Тарида. Ченці начебто й не мали влади, але в той же час нікому не підкорялися і не звітували, крім своїх сановників, відповідаючи лише перед Білою Цитаделлю, що загубилася в пісках мадеранської пустелі. навіть світських — білих — не кажучи вже про червоні. Їм просто вірили, за ними просто йшли, приймаючи волю Тарида. Ченці начебто й не мали влади, але в той же час нікому не підкорялися і не звітували, крім своїх сановників, відповідаючи лише перед Білою Цитаделлю, що загубилася в пісках мадеранської пустелі.

Войовничі жерці зосередилися на охороні миру, взявши на себе зобов'язання зберігати спокій по цей бік Небесних гір (як інакше називали Фуградський хребет), захищаючи країни від варварів, що мешкали по той бік. Численні орди, які намагаються вторгнутися з замерзлої півночі в родючі, хоч і пустельні місцями землі Таридата, неодноразово розбивалися вщент об сталевий заслін жерців. Склалося так, що перший удар варварів припав би по Рагарду, якби не заслін. Тому в північній імперії більше шанували войовничу гілку таридійців, тоді як пустельний Мадерек більше цікавився торгівлею і вважав за краще використовувати мудрість жерців-мирян у своїх цілях, жодного разу не відчувши загрози нападу з-за гір, а остров'яни з південних морів виявилися надто слабкими і нечисленними. щоб загрожувати Мадереку.

У войовничій галузі жерців процвітала армійська дисципліна і всі беззаперечно підкорялися Командору, посперечатися з яким у вазі слова міг лише Наставник мирян. Однак ні ті, ні інші ніколи не вступали у конфлікт, чітко розподіливши сфери інтересів. І якщо "білоплащники"-миряни були завжди в струмені політики та торгівлі, то "червоноплащники"-воїни не втручалися ні в що, що виходить за