Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— Сер, я подумав, що капрал Ноббс зі своїм досвідом міг би багато чому його навчити, — перелякано заторохтів Колон. 

— Лишається сподіватися, що новенький повільно вчиться, — сказав Ваймз, натягуючи на голову поруділий шолом. — Рушаймо. 

Коли вони вийшли зі штабу, то побачили драбину, прихилену до стіни таверни. Огрядний чоловік на верхній сходинці тихо лаявся, длубаючись у світляних літерах. 

— Там «Е» покоцане, — крикнув Ваймз. 

— Що? 

— «Е». Погано працює. І «Т» блимає, коли дощ. Саме час привести все до ладу. 

— Привести до ладу? А. Так. Звісно. Саме це я й роблю. Приводжу все до ладу. 

Вартові захлюпали по калюжах. Брат Дозорець повільно похитав головою і знову зосередився на викрутці. 

Таких, як капрал Ноббс, можна знайти у будь-якому збройному формуванні. Попри типову для них енциклопедичну обізнаність у Приписах, вони дуже дбають про те, щоб не просуватися далі, скажімо, капрала. Ноббі мав звичку розмовляти кутиком рота. Він невпинно курив, але Морква помітив дивну річ: у вустах Ноббі кожна цигарка миттю перетворювалася на недопалок, проте далі він міг курити його цілу вічність або сховати за вухо, де утворилося таке собі нікотинове кладовище. За рідкісних нагод виймаючи цигарку з рота, Ноббс обережно прикривав її складеною човником долонею. 

Він був низькорослим чоловічком з кривими ногами і трохи скидався на шимпанзе, якого ніколи не запрошують на чаювання. 

Його вік лишався загадкою. Однак за рівнем цинізму і загальної втоми від світу (таке собі вуглецеве датування людської особистості) йому було приблизно сім тисяч років. 

— Сюдою безпечно, — сказав Ноббі, коли вони увійшли на вогку вулицю у торговому кварталі. Він смикнув за ручку дверей — виявилося, що вони замкнені. — Далеко не відходь, — додав він, — я наглядатиму за тобою. Перевіряй двері по той бік вулиці. 

— О, ясно, капрале. Ми дивитимемося, чи всі крамниці зачинені. 

— На льоту все хапаєш, синку. 

— Сподіваюся, що піймаю зловмисника на гарячому, — Морква рвався до бою. 

— Звісно, — непевно промовив Ноббі. 

— Але якщо виявиться, що двері незамкнені, мабуть, треба буде покликати власника, — правив далі Морква. — І одному з нас доведеться лишитися надворі, щоб тримати все під контролем, правда ж? 

— Он як? — повеселішав капрал. — Це зроблю я, можеш на мене покластися. А ти підеш всередину шукати жертву. Себто власника. 

Він смикнув іншу дверну ручку. Вона крутнулася. 

— Коли в моїх рідних горах ловили злодія, його вішали на… 

Морква урвав, знічев’я крутячи ручку. 

Ноббі закляк. 

— …на?.. — врешті перепитав він із жахом і зачудуванням. 

— Не можу пригадати, як саме — відповів Морква. — Мама казала, що це ще надто поблажливо. Красти неправильно. 

Ноббі пережив численні відомі різанини у простий спосіб: він їх уникав. Відпустивши ручку дверей, він вдячно по ній поплескав. 

— А! — крикнув Морква. 

Ноббі аж підстрибнув. 

— Що — «а»? — гукнув він у відповідь. 

— Згадав, як ми їх підвішували. 

— Ну… — мляво промовив Ноббі. — І як? 

— На фортечну стіну. Часом вони по декілька днів там висіли. Можете мені повірити, вони після того вже не крали. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько. 

Ноббі прихилив до стіни свою піку і видобув із завушних надрищ недопалок. Він вирішив, що треба негайно дещо з’ясувати. 

— Що тебе змусило піти у Сторожу, хлопче? 

— Усі постійно про це запитують… Ніщо не змусило. Я сам хотів. Це зробить із мене чоловіка. 

Ноббі здивовано витріщився на праве вухо Моркви — він ніколи нікому не дивився в очі. 

— Тобто ти не в бігах? 

— Від чого б я бігав? 

Ноббі трохи розгубився. 

— Ну, завжди щось та й є. Може… Може, тебе несправедливо звинуватили в чомусь. Наприклад, — і він широко усміхнувся, — у крамницях раптом позакінчувалися різні товари, а людям чомусь здалося, ніби ти до цього причетний. Або у твоїй торбині знайшли щось чуже, хоч ти навіть гадки не мав, як воно там опинилося. Таке… Можеш розповісти старому Ноббі. А моʼ, — і він штрикнув Моркву ліктем, — трапилося щось інше? Шерше ля фам? Дівку скривдив? 

— Я… — заговорив Морква, аж тут схаменувся і згадав, що треба завжди говорити правду, навіть таким дивакам, як Ноббі, які, здається, взагалі не знають, що таке правда. А вона полягала в тому, що Морква завжди створював Мінті проблеми — хоча досі не розумів, чому і як. Коли він навідував її у печері Скелегупів, на неї потім щоразу гримали батько з матір’ю. Із самим Морквою вони завжди розмовляли дуже привітно, але для Мінті чомусь виходило на лихе, навіть коли вони просто бачилися. 

— Так, — сказав він. 

— Що ж, таке часто трапляється, — розважливо промовив Ноббі. 

— Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора. 

— Отакої! — на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. — І тому ти повинен оце носити? 

— Перепрошую? 

— Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже — стоптала під ноги. 

— От лихо! 

Це здавалося дуже болючим. 

— Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв — це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, — Ноббі задумливо позирнув на бруківку. — А де ти оселився, хлопче? 

— Є одна леді, її називають пані Долоня, — почав Морква. 

Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло. 

— У Затінках? — просипів він. — Ти там буваєш? 

— Ну, так. 

— Щовечора? 

— Радше щодня, але так. 

— І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка? 

— Так! 

— Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом. 

— Слухайте, — заговорив геть розгублений Морква, — я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні? 

— Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся. 

Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув. 

— Північ, — промимрив Ноббі, — і все гаразд. 

— Оце й усе? — здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння. 

— Так. Загалом так. 

І Ноббі похапцем затягнувся недопалком. 

— Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого? 

— По-моєму, ні, — жваво сказав Ноббі. — Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, — він пихнув димком. — Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок. 

— А можна мені? 

Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав. 

— Північ! — волав він. — І все гараааааазд! 

Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля. 

— Шшшш! — прошипів Ноббі. 

— Але ж усе