Варта!Варта! - Террі Пратчетт
— Звісно, ніхто цього не хоче, — підхопив Вонс. — Заради старої дружби, і так далі. Тож я придумаю, що йому сказати, а ви, капітане, розберетеся з тим, що там коїться, і покладете цьому край. Дайте цьому ґномові коротенький урок, щоб знав, що таке служити вартовим, гаразд?
— Ха-ха, — послужливо докинув Ваймз.
— Перепрошую?
— Ой. Думав, це у вас жарт на расову тему. Сер.
— Ваймзе, послухайте: я дуже терплячий, зважаючи на обставини. А зараз ви маєте забратися звідси і все владнати. Ясно?
Ваймз відсалютував.
Чорна туга, що завжди чатувала на нього у тверезі миті, вхопилася за кінчик язика.
— Так, вельмишановний секретарю. Я подбаю про те, аби він затямив, що арешт злодія — незаконна справа.
Він одразу пошкодував про ці слова. Якби не такі вибрики, він міг досягнути набагато більшого і стати великою людиною — капітаном гвардійців у палаці. Коли Патрицій віддав йому під оруду Сторожу, це був такий собі невеличкий жарт. Утім, Вонс уже занурився в інші свої папірці. Якщо він і помітив сарказм, то не виказав цього.
— От і добре, — сказав він.
«Люба матінко! — писав Морква. —
Сьогодні набагато кращий день. Я пішов до Гільдії злодіїв, заарештував головного зловмисника і притягнув його під палац Патриція. Мабуть, надалі з ним не буде клопоту. А пані Долоня каже, що я можу й далі жити на горищі, бо добре, коли в домі є чоловік. Це тому, що вночі тут були гості, які даремно так багато випили. І вони здійняли колотнечу в кімнаті у дівчини. Мені довелося піти поговорити з ними, а вони чинили опір, і один спробував вдарити мене коліном, але на мені був Захисток, і пані Долоня сказала, що цей чоловік зламав собі чашечку, але мені не треба купувати нову.
Деякі обов’язки Сторожі незрозумілі. Я маю напарника. Його звати Ноббі. Він говорить, що я надто ревний. І що мені ще вчитися й вчитися. Мабуть, це правда, бо я лише на 326-й сторінці «Законів і постанов міст Анк і Морпорк». Обіймаю вас усіх.
Твій син,
Морква.
P. S. Перекажи Мінті, що я її люблю».
Його не просто затягувала самота — він опинився на споді життя. Принаймні Ваймзові думалося саме так.
Нічна сторожа прокидалася, коли весь світ лягав спати, і відходила до сну, коли над міськими краєвидами займався світанок.
До скону вештатися мокрими темними вулицями, у сутінковому світі… До Нічної сторожі прибивалися люди, які з тих чи інших причин мали схильність до такого способу життя.
Він підійшов до штабу Сторожі — древньої і на диво великої будівлі. Справа і зліва здіймалися дубильня і кравецька майстерня, де виготовляли якісь сумнівні шкіряні вироби. Напевно, колись штаб мав солідний вигляд, але зараз поринув у занепад, і тут засідали хіба що сови й щури. Час, бруд і лишайник майже стерли девіз, вирізьблений над дверима, однак все-таки можна було прочитати слова стародавньої міської говірки:
FABRICATI DIEM, PVNC
Сержант Колон, який мав себе за великого знавця мов, бо служив колись у далеких краях, стверджував, що це означає «Захищати й служити».
Так. Очевидно, приналежність до сторожі щось колись важила.
«Сержант Колон… — подумав Ваймз, ввалившись у затхлу пітьму. — Що ж, він любить темряву». Сержант Колон тридцять років прожив у щасливому шлюбі завдяки тому, що місіс Колон працювала цілий день, а він — цілу ніч. Вони спілкувалися, обмінюючись записками. Він готував їй чай, перш ніж вийти на зміну, а вона вранці лишала йому в печі смачний гарячий сніданок. Подружжя мало трьох дорослих дітей. Ваймз припускав, що вони народилися внаслідок надзвичайно переконливого листування.
А ще ж капрал Ноббс… Що ж, цілком можна було зрозуміти, чому такий, як Ноббі, не бажає, аби його бачили люди. Тут не крилося жодних загадок. Єдина причина, з якої ви не могли зарахувати Ноббі до царства тварин, полягала в тому, що царство тварин одразу б підхопилося і втекло.
І, звісно ж, він сам. Кістлява неголена жменька проспиртованих шкідливих звичок. От і вся Нічна сторожа. Їхня трійця. Колись були десятки, сотні людей. А зараз — лише троє.
Ваймз видерся нагору сходами, навпомацки знайшов шлях у кабінет і впав у древнє шкіряне крісло, з якого аж вивалювався наповнювач. Покопирсавшись у нижній шухляді, знайшов пляшку, зубами витягнув корок, виплюнув його, зробив ковток.
День розпочався.
Світ зібрався докупи.
Життя — звичайнісінька хімія. Там крапелька, там росиночка — і от уже все змінилося. Ковтнеш трохи прокислих соків — і раптом стаєш готовий прожити ще декілька годин.
У давнину, коли це був пристойний район, оптимістичний власник таверни, що по той бік вулиці, чимало заплатив чарівникові, аби той підсвітив усі літери вивіски різними кольорами. Зараз вони лише хаотично блимали, а часом ставалося коротке замикання від сирості. «Е» стала вирви-око-рожевою. Вона то згасала, то світилася, як їй заманеться.
Ваймз уже давно звик — це здавалося йому частиною життя.
Він втупився у миготливу гру світла на розтрісканому тиньку, а тоді підняв взуту в сандалю ногу і двічі лунко тупнув об підлогу.
За кілька хвилин зі сходів долинуло хрипіння: сержант Колон дерся вгору.
Ваймз подумки рахував. Колон завжди на шість секунд зупинявся, аби трохи віддихатися.
На сьомій секунді двері прочинилися. Сержантове обличчя виринуло з-за них, ніби повний місяць.
Ось приблизний опис Колона: він належав до людей, які, розпочавши військову кар’єру, неодмінно бронзовіють у званні сержанта. Не можна було уявити його капралом. Або, якщо вже про це мова, капітаном. Якби він не записався на службу, то став би ковбасником чи м’ясником: здавалося, він створений для такої роботи, де майже обов’язково мати велике червоне обличчя і пітніти навіть у морози. Він відсалютував і дуже обережно поклав і розгладив на столі у Ваймза пожмаканий папірець.
— Добривечір, капітане. Оце звіт з учорашньої зміни. А ще ви винні чотири пенси чайному клубу.
— Колоне, що там із цим ґномом? — кинув Ваймз.
— З яким ґномом? — наморщив лоба сержант.
— Тим, який щойно приєднався до Сторожі. Цим… Морквою чи як його там.
— Та ну? — У Колона відпала щелепа. — Він що, ґном? Я завжди казав, що не можна довіряти цим поганцям-недоросткам! Надурив мене, малий негідник! Мабуть, збрехав про свій зріст!
Колон був зростистом — принаймні, коли йшлося про нижчих за нього.
— Ви знаєте, що він сьогодні вранці заарештував голову Гільдії злодіїв?
— За що?
— Здається, за те, що він голова Гільдії злодіїв.
— А хіба це злочин? — ошелешено запитав сержант.
— Варто мені перекинутися словом із цим Морквою.
— Сер, хіба ви не бачилися? Він казав, що приходив до вас із рапортом.
— Гм… Мабуть, я тоді був зайнятий. Доводиться багато міркувати про різне.
— Так, сер, — делікатно сказав Колон.
Капітан знайшов у собі достатньо гідності, щоб відвернутися і зашурхотіти покладами папірців на столі.
— Треба негайно прибрати його з вулиці, — пробурмотів він, — бо ми й не змигнемо, а він притягне сюди ватажка Гільдії убивць, бо той, бачте, людей убиває! Де цей Морква?
— Я вирядив його з капралом Ноббсом, щоб той, так би мовити, розтлумачив, що й до чого.
— Ви відправили зеленого новачка з Ноббі? —
