Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін. 

— Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші… 

І він вийняв «Закони і постанови». 

— Вперше бачу, — знизав плечима Ноббі. — А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди! 

Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок. 

— А кого? — перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі. 

— Негідників, — промимрив капрал. 

— Але ж ми — Сторожа! 

— Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном! 

— Я не пам’ятаю! — остаточно розгубився Морква. — Хто такий Ґаскін? 

— Це було ще до тебе, — буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. — Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, — він зиркнув на Моркву. — Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити! 

Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба. 

— Але ж… У цій книжці… 

— Не забивай мені баки своєю книжкою, — гаркнув капрал. 

— Але закон… — геть посмутнів Морква. 

Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло. 

— Ноббі, там бійка! — скинувся Морква. 

Той зиркнув на двері. 

— Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді… 

Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю. 

Морква пополотнів. 

— Ґноми п’ють? І затівають бійки? 

— Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?! 

Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити. 

Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція). 

Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху. 

— Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати. 

— Але… Але… — Морква аж затинатися почав. — Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають? 

— Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося! 

Але Морква кинувся в самісіньку гущу. 

Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську. 

— Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?[7] 

Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву. 

Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця. 

— Йєук, юдтруц-т’руд-езтуза, гудр’зд дезек дрез’гук, гузу-крук’т б’тдуз г’ке’к ме’ек б’тдуз т’бе’тк ксе’дратк ке’гкт’в. ааДб’фук?[8] 

Ґноми ніколи не чули, щоб хтось, вищий за чотири фути, промовив стільки слів старою говіркою. 

Моркві на очі навернулися сльози. Він поставив нападника на підлогу. 

— Ви — ґноми! Шануйтеся! Гляньте на себе. Вам не соромно? 

Миттю впало сто важких, ніби з каменю витесаних щелеп. 

— Та гляньте ж на себе! — повторив Морква, хитаючи головою. — Згадайте своїх нещасних, сивобородих старих матінок, які знемагають від важкої праці на рудниках! У них серце болить за синків! Що вони сказали б, якби зараз побачили вас? Матусі, які навчили вас вправлятися з кайлом… 

До ошелешеного і переляканого Ноббі, що вкляк біля дверей, звідусіль долинали придушені ридання. Ґноми дедалі гучніше прочищали носи. 

— Мабуть, вони зараз думають, що ви собі спокійно граєте в доміно абощо… — продовжив Морква. 

Найближчий ґном у шоломі, оздобленому шестидюймовими шпичаками, тихо заплакав. Сльози скрапували у пиво. 

— І я впевнений, що вони дуже давно не мають від вас звісточки, хоч ви й обіцяли писати щотижня… 

Ноббі неуважно вийняв засалену хустку і передав ґномові, який, здригаючись від ридань, прихилився до стіни. 

— Що ж, — добродушно сказав Морква. — Не хочу на вас тиснути, але відтепер я щовечора приходитиму сюди і сподіваюся бачити пристойну ґномську поведінку. Я розумію, як воно, жити далеко від дому, але такі речі неприйнятні, — він торкнувся шолома. — Ґ’грук, т’ук.[9] 

Широко всміхнувшись їм і зігнувшись навпіл, Морква виліз із кнайпи. Коли він опинився надворі, Ноббі поплескав його по плечі. 

— Навіть не думай знову щось таке утнути, — злісно кинув він. — Ти у Міській сторожі! Щоб я більше не чув цієї балаканини про закони! 

— Це дуже важливо, — серйозно відповів Морква, поспішаючи за Ноббі, який скрадався провулком. 

— Важливіше, щоб тебе не порубали на кавалки. Ґномські кнайпи! Синку, якщо маєш клепку, заходь сюди і тримай язика на припоні. 

Морква поглянув на будівлю, до якої вони підійшли. Вона стояла трохи віддалік від вуличної грязюки. Зсередини долинали звуки бучної пиятики. Над дверима висіла покоцана вивіска, на якій був намальований барабан. 

— Таверна? — задумливо спитав Морква. — Відчинена о цій порі? 

— Чом би й ні, — сказав Ноббі, штовхаючи двері. — Саме те, що треба. «Латаний барабан». 

— Тут теж алкоголь? — уточнив Морква, швидко гортаючи сторінки книжки. 

— Сподіваюся, що так, — сказав Ноббі. — Він кивнув тролю, який працював у «Барабані» витурайлом[10]. — Добривечір, Щебеню. Я тут показую новачкові, що й до чого. 

Троль щось рикнув і махнув потрісканою рукою. 

Інтер’єр «Латаного барабана» уже став легендою. Цей заклад прославився як найсумнівніший в усьому Дискосвіті. Він був такою визначною пам’яткою Анк-Морпорка, що після неуникного косметичного ремонту новий власник мусив кілька днів відтворювати оригінальну патину бруду, кіптяви та інших, набагато загадковіших субстанцій. Крім того, довелося імпортувати кілька тонн зогнилого очерету, щоб вистелити підлогу. Тут, як завжди, сиділа компанія героїв, найманих убивць, торговців, зухвальців і злочинців. Лише під мікроскопом можна було б їх розрізнити. Під стелею пасмами вився густий дим — мабуть, боявся торкнутися стін. 

Коли увійшли двоє вартових, розмова трохи стихла, а потім знову здійнявся галас. Двійко підозрілих з вигляду друзяк помахали Ноббі. 

А той помітив, що Морква знайшов собі справу. 

— Що там у тебе? — запитав капрал. — Про матусь не розводься тут, гаразд? 

— Я нотатки роблю, — похмуро сказав Морква. — У нотатнику. 

— Те, що треба, — сказав Ноббі. — Тобі тут сподобається. Я завжди тут вечеряю. 

— «Протизаконний» — разом чи окремо? — і Морква перекинув сторінку. — Ви б як написали? 

— Я б такого не написав, — відповів