Варта!Варта! - Террі Пратчетт
Усі троє озирнулися і втупилися в яскраво підсвічений прямокутник, де щойно стояли двері. Поза сумнівом, усередині стало трохи тихіше.
— Не можна припустити, що він їх здолає, правда ж? — запитав сержант.
— Наш обов’язок перед колегою і соратником-офіцером — з’ясувати це, — проголосив капітан, випнувши нижню щелепу.
Ззаду залунало пхинькання. Озирнувшись, Колон із Ваймзом побачили Ноббі, який стрибав на одній нозі, схопившись за ступню іншої.
— Що таке, старий? — запитав Ваймз.
У відповідь Ноббі лише застогнав від болю.
Сержант Колон почав здогадуватися. Діяльність Варти визначала обачлива улесливість, проте кожен у цьому підрозділі все одно хоч раз та потрапляв Щебеню під гарячу руку. Ноббі лише спробував відігратися: поліція скрізь і завжди плекає цю шляхетну традицію.
— Він копнув його ногою по ядрах, сер, — сказав Колон.
— Це ганебно, — невпевнено промовив капітан, а тоді замислився. — Тролі що, справді мають ядра?
— Можете мені повірити, сер.
— Отакої. Що й казати, шляхи пані Природи незбагненні.
— Саме так, сер, — слухняно підтакнув сержант.
— А тепер уперед! — наказав капітан, виймаючи меч.
— Так, сер.
— І ви теж, сержанте, — наголосив капітан.
— Так, сер.
Мабуть, це був найобачливіший наступ за всю історію воєнних маневрів. Крайня нижня точка шкали, якщо за найвищу брати атаку легкої кінноти у Кримській кампанії 1854 року.
Вони сторожко зазирнули у розкурочений отвір дверей.
На столах — чи тому, що від них залишилося, — валялося безліч розметаних тіл. Дехто лишився при тямі, але, здавалося, аж ніяк цьому не радів.
Посеред зали стояв Морква, в розірваній іржавій кольчузі, без шолома, ледь тримаючись на ногах. Одне око вже почало напухати, але Морква впізнав капітана, впустив жертву (місцевого відвідувача, який уже ледь борсався) і відсалютував.
— Сер, прошу дозволу доповісти про тридцять один випадок порушення громадського порядку, п’ятдесят шість випадків бунтівної поведінки, сорок один випадок опору офіцерові Варти під час виконання ним службових обов’язків, тринадцять нападів із застосуванням смертельно небезпечної зброї, шість випадків перебування тут із мотивами, що викликають підозру, а ще… Капрал Ноббі так і не показав мені, що до чого…
І Морква повалився на спину, розтрощивши стіл.
Капітан Ваймз прокашлявся. Він гадки не мав, що робити далі. Наскільки він знав, Варта ніколи досі не опинялася в такій ситуації.
— Сержанте, гадаю, йому треба випити, — сказав він.
— Так, сер.
— І мені.
— Так, сер.
— І самі випийте, чого вже там.
— Так, сер.
— Капрале, а ви, будь ласка… Стривайте, що ви робите?
— Обшукуютіласер, — випалив Ноббі, розігнувшись. — Ну, цей, з метою знайти докази злочину.
— У їхніх капшуках?
Ноббі сховав руки за спиною.
— Сер, потрібно перевірити геть усе.
У звалищі уламків сержант знайшов дивом вцілілу повну пляшку і влив чимало алкоголю до рота Моркві.
— Що робитимемо з цим народом? — запитав він, глянувши через плече на Ваймза.
— Гадки не маю, — сказав той, сідаючи.
В’язниця Варти могла вмістити лише півдюжини мініатюрних людців. Зазвичай туди лише таких і саджали. Натомість тут… Капітан безпорадно роззирнувся навколо. Штрикач Норк лежав під столом, і звідти лунало якесь булькання. А ще капітан побачив Великого Генрі. І Хапуна Сіммонса, одного з найнебезпечніших кнайпових дебоширів у місті. І взагалі багато таких людей, від яких краще триматися подалі, коли вони при тямі.
— Можна було б горлянки їм перерізати, сер, — запропонував Ноббі, який мав найбільший досвід виживання після заворушень.
Він знайшов непритомного учасника бійки, схожого на себе за зростом, і зосереджено стягував із нього чоботи: здавалося, вони якраз вдалого розміру і майже не ношені.
— Це було б дуже неправильно, — сказав Ваймз. Він навіть не знав, як взятися до перерізання горлянок: досі йому не випадало такої нагоди. — Ні. Мабуть, винесемо їм попередження, та й відпустимо.
З-під лавки пролунав стогін.
— Крім того, — поквапився додати капітан, — ми мусимо якомога швидше доправити нашого поверженого товариша у безпечне місце.
— Дуже слушно, — відповів сержант, ковтнувши алкоголю, щоб заспокоїти нерви.
Вони вдвох спромоглися підняти Моркву, закинувши його руки собі на плечі, і поставити на сходи ногами, що безладно теліпалися. Ледь не падаючи під цією вагою, Ваймз озирнувся, шукаючи Ноббі.
— Капрале Ноббс, — гаркнув він, — чому ви копаєте ногами людей, які не можуть підвестися?
— Найбезпечніший варіант, сер, — пояснив той.
Ноббі давно вже розповідали про те, що боротися треба чесно і не можна бити ворога, який упав. Він мав шанс творчо розвинути застосування цих правил до людини чотирьох футів на зріст, із розм’яклими, наче гума, м’язами.
— Годі вже. Виголосіть попередження зловмисникам, — наказав капітан.
— А як, сер?
— Ну… — капітан запнувся. Провалитися б йому на місці, коли він знав. Сам він ніколи до такого не вдавався. — Виконуйте, — відрубав він. — Я що, геть усе повинен розжовувати?
Ноббі лишився сам на верхній сходинці. Люди на підлозі стогнали і белькотіли дедалі гучніше, а отже, приходили до тями. Капрал спробував швиденько щось придумати. Він посварився пальцем, що скидався на сирну соломинку.
— Хай це стане для вас уроком. Більше такого не робіть, — сказав він.
І кинувся навтьоки.
Нагорі, зачаївшись між кроквами, задумливо чухався Бібліотекар. У житті повно несподіванок, що й казати. Він із нетерпінням чекав продовження. Почистивши головастий арахісовий горіх ногою, він чкурнув у темряву.
Верховний гросмейстер здійняв руки.
— Чи звершено ритуальне шмагання Кадил долі, щоб відігнати злі й безладні думки від цього Священного кола?
— Ага.
— «Ага»? — перепитав Верховний гросмейстер.
У нього аж руки опустилися.
— Ага, — радісно повторив брат Клозетник. — Я сам про це подбав.
— Треба казати «Так, о Верховний володарю». Справді-бо, я вже стільки разів пояснював. Якщо не хочете сягнути глибин мудрості…
— Атож, затям собі слова Верховного гросмейстера, — докинув брат Дозорець, злісно зиркнувши на порушника дисципліни.
— Я так довго шмагав ті кадила, — промимрив брат Клозетник.
— Ми слухаємо вас, Верховний гросмейстере, — сказав брат Дозорець.
— Гаразд. Отже, сьогодні спробуємо ще раз провести експеримент із викликання дракона. Сподіваюся, ви принесли відповідну сировину, браття?
— …уся брудна робота на мені, і хоч би хтось подякував…
— Усе в ажурі, Верховний гросмейстере, — запевнив брат Дозорець.
Гросмейстеру довелося визнати, що цього разу братія підготувалася трохи краще. Вони явно не гаяли часу. Найпочесніше місце відвели миготливій вивісці таверни. Верховний гросмейстер подумав, що того, хто прибрав її з вулиці, варто нагородити якоюсь медаллю за громадські чесноти. Моторошно-рожева «Е» хаотично блимала.
— Це я приніс, — гордо сказав брат Дозорець. — Вони думали, що я лагоджу її абощо, а я собі взяв викрутку і…
— Чудово, — похвалив Верховний гросмейстер. — Ініціативний вчинок.
— Дуже дякую, Верховний гросмейстере, — широко всміхнувся брат Дозорець.
— …суглоби червоні і намозолені до хрускоту. А ті мої три долари — ні-хто за них не пам’ятає, всім аби лише язиками плескати…
— А зараз, — і Верховний гросмейстер узяв книжку, — треба вже взяти й узятися. Брате Клозетнику, замовкни.
У кожному місті мультивсесвіту є щось на кшталт анк-морпоркських Затінків. Як правило, це найстаріша частина міста. Її вулички старанно відтворюють мережу середньовічних стежинок, якими корови ходили до річки, і мають назви як‑от Забродівка, Хащівка, Гачківський провулок…
Анк-Морпорк в принципі майже увесь такий. Однак його Затінки просто не мали собі рівних. Така собі чорна діра посеред
