Варта!Варта! - Террі Пратчетт
А незабаром Патрицій знову викликав до себе головних злодіїв і сказав: «О, до речі, це ще не все. Що ж іще? А, ось…
Я знаю, хто ви такі. Де мешкаєте. На яких конях їздите. У яких перукарнях ваші дружини роблять зачіски. Знаю, де ваші милі дітки і як вони вже попідростали — це ж треба, як летить час. І де вони бавляться. Ви ж не забудете, про що ми домовилися?».
І він усміхнувся.
А вони усміхнулися у відповідь — якщо це можна так назвати.
Врешті-решт виграли всі, з якого боку не глянь. Головні злодії дуже швидко почали гладшати, замовляти собі герби і проводити зібрання в охайній будівлі, а не у чадному кублі, в якому ні-хто не почувався затишно. Складна система розписок та письмових зобов’язань гарантувала, що Гільдія нікому не відмовить у наданні своїх послуг. На всіх випадало десь порівну, і це дуже подобалося — принаймні тим громадянам, які могли собі дозволити порівняно невисокі преміум-внески, які Гільдія правила в обмін на те, що давала їм спокій. Для цього існувало чудернацьке іноземне ймення: страх-у-ванні. Ні-хто не знав, що воно таке, але в Анк-Морпорку засвоїли це поняття.
Сторожу це не тішило, але правда полягала в тому, що їм навіть не снився такий ефективний контроль над злочинністю, якого домоглися злодії. Як-не-як, Сторожа мала подвоїти зусилля, аби бодай трохи приборкати злочинність, — натомість Гільдії достатньо було працювати менше.
Місто розквітало, а ні до чого не придатний доважок Сторожі занепадав, перетворюючись на купку невдах, яких ні-хто при здоровому глузді не став би сприймати серйозно.
Аж ніяк не передбачалося, що в голову їм вдарить боротися зі злочинністю. Але Патрицій розумів, що якщо вони зачепили головного злодія, варто все зʼясувати.
Капітан Ваймз постукав — дуже делікатно, бо кожен удар відлунював у черепі.
— Заходьте.
Стягнувши з голови шолом, Ваймз запхав його під пахву і штовхнув двері. Вони рипнули — пила врізалась йому в чоло іржавими зубцями.
Поряд із Люпіном Вонсом він завжди почувався незручно.
Якщо вже говорити про це, то й у присутності лорда Ветінарі він почувався незручно, але там спрацьовувало інше — порода. І, звісно ж, банальний страх. Що ж до Вонса, Ваймз його знав іще з тих часів, коли вони разом зростали у Затінках. І перед малим уже тоді розкинулося велике майбутнє. Ватажком він ніколи не був. Ніколи. Не мав для цього чи то сили, чи снаги. Та й навіщо ставати ватажком? Під кожним із них пнуться нагору зо два «ад’ютанти». Не можна сказати, ніби ватажок банди — кар’єра з надійними перспективами. Натомість у кожній банді тримають блідого хлоп’ягу. Не можуть прогнати, бо саме він будує всі розумні плани (зазвичай ідеться про стареньких жіночок та незамкнені крамниці). Вонс природним чином посів у світобудові саме таке місце.
Ваймз належав до середньої ланки — тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу.
Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз — і він визнав би це першим — лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося.
Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій.
Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя.
— А, Ваймзе.
— Сер, — дерев’яним голосом відповів той.
Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати — тобто випити чогось.
Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі.
— Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми.
Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець.
— Сер?
— …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв.
Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька.
— Перепрошую, сер. Я не можу вловити…
— Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв.
— Один із моїх людей?
— Так.
Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави.
— З нашої Сторожі? — перепитав він.
— Зв’язав йому руки і притягнув під палац, — гірко усміхнувся Вонс. — Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678».
— «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? — скоса зиркнув на секретаря Ваймз.
— Тут так написано.
— Що це означає?
— Навіть гадки не маю, — сухо відповів Вонс. — І хто такий цей… Морква?
— Ми ж так не працюємо! — спохопився Ваймз. — Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися!
— А цей Морква, очевидно, іншої думки.
Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю.
— Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один.
Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса.
— Він був доволі… — секретар помовчав, шукаючи слів. — Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, — його обличчя втратило будь-який вираз. — Доброволець! Пам’ятаєте, я показував?
Ваймз витріщився на нього.
— Лист від якогось… ґнома?..
— Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового.
Секретар зашурхотів папірцями.
— Що він накоїв? — запитав Ваймз.
— Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно.
Ваймз наморщив чоло. Розум силкувався засвоїти нову думку.
— Доброволець? — запитав він.
— Так.
— Його не змушували служити?
— Він сам захотів. А ви сказали, що це, мабуть, жарт, і я відповів, що ми повинні залучати етнічні меншини. Пригадуєте?
Капітан спробував. Задача виявилася непростою. Збереглися якісь розмиті спогади, нібито він пив, щоб забутися. Усе це не мало сенсу, бо він уже не пам’ятав, що йому треба забути, і врешті-решт пив, намагаючись забути про пиятику. Він не знайшов жодного ключика у тій безладній мішанині, яку язик не повертався назвати високим словом «пам’ять».
— Чи я пригадую? — безпорадно перепитав він.
Склавши руки на столі, Вонс нахилився вперед.
— Послухайте: його світлість вимагає пояснень. Я не хочу, аби довелося розповісти йому, що капітан Нічної сторожі не має гадки про те, куди несе людей, якими він — якщо можна так висловитися — командує. І ви цього не хочете, правда ж? Ну?
— Так, сер, — пробурмотів Ваймз.
У закапелках
