Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— Чудово. Отже, ми це з’ясували, — Верховний гросмейстер узяв книжку. — А зараз, якщо ми всі готові… 

— Ммм, — брат Дозорець боязко здійняв руку. — До чого ми готові, Верховний гросмейстере? 

— До заклинання, звісно ж. Це ж треба! Мені здавалося… 

— Але ви не пояснили нам, що саме треба робити, Верховний гросмейстере, — проскиглив брат Дозорець. 

Гросмейстер замислився. Вони сказали правду, але він не хотів цього визнавати. 

— Це ж очевидно, — сказав він. — Ви повинні зосередити свою увагу. Думати лише про драконів, — пояснив він. — Кожен із вас. 

— І все? — запитав брат Придверник. 

— Так. 

— Хіба ми не повинні співати містичні струни абощо? 

Верховний гросмейстер витріщився на нього. Брат Придверник намагався витримати його погляд, гордо кидаючи виклик пригніченню, — наскільки це було можливо для безіменної постаті в чорному балахоні. Він що, дарма вступив у таємне товариство? Невже йому не дозволять співати містичні руни? 

— Якщо хочеш, співай, — сказав Верховний гросмейстер. — А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику? 

Коротун опустив руку. 

— А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати… 

— Гм! 

І він розгорнув книжку. 

Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання — це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну… 

Цього разу вони не вдаватимуться ні до чого вигадливого. Нехай це буде щось звичайне… 

Браття навколо співали те, що кожен із них — за мірою свого розуміння — вважав містичним. Загалом складалося непогане враження, якщо не дослухатися до слів. 

Слова… А, справді… 

Верховний гросмейстер глянув на сторінку і прочитав їх вголос. Нічого не змінилося. Він кліпнув очима. 

Коли він їх розплющив, то опинився в якомусь темному закутку, не тямлячись від люті, а в череві вирувало полум’я. 

Для Зеббо Муті, злодія третього класу, ця ніч була чи не найгіршою в житті, і йому не стало б анітрохи веселіше, якби він знав, що вона ще й остання. Ніхто не потикався надвір, бо дощило, і Зеббо не міг набрати свою квоту. Якби не це, він поводився б обережніше. 

О нічній порі на вулицях Анк-Морпорка обережність життєво необхідна. Не існує такого поняття як звичайна обережність. Або ви дуже обережні — або мертві. Ви можете ще протягом якогось часу ходити й дихати, але все одно — мертвісінькі. 

Він почув якесь шарудіння у ближньому провулку, вийняв з рукава обшитий шкірою дрючок і почекав, поки жертва вийде з-за рогу, а тоді стрибнув, скрикнув: «Ой, тряс…» — і помер. 

Зеббо помер дуже незвично. У такий спосіб ні-хто не помирав уже багато сотень років. 

Найближча стіна стала вишнево-червоною від жару, який поступово згасав, розчиняючись у темряві. 

Саме він найпершим в Анк-Морпорку побачив дракона. Навряд чи це могло його втішити — адже він помер. 

— …ця, — промовив він. 

Відділившись від тіла, він глянув униз на купку вугілля, знаючи з незвіданою досі певністю, що вилетів саме звідти. Дивне відчуття, коли бачиш власні тлінні рештки. 

Це не видалось йому настільки жаским, наскільки він міг уявити, якщо б ви запитали його про це, приміром, десять хвилин тому. Дізнатися, що ти мертвий, не так травматично, якщо заразом дізнаєшся, що лишився якийсь ти, який може дізнатися, що ти мертвий. 

У провулку знову стало порожньо. 

— Просто неймовірно, — сказав Муті. 

— СПРАВДІ ДУЖЕ НЕЗВИЧНИЙ ВИПАДОК. 

— Ви теж бачили? Що це? — запитав Муті у незнайомця, що вийшов із темряви. — І хто ви? — боязко додав він. 

— ВГАДАЙ. 

Муті втупився у поставу під каптуром. 

— Ой! Я думав, ви не приходите до таких, як я. 

— Я ПРИХОДЖУ ДО ВСІХ. 

— Я хотів сказати — особисто. 

— ІНОДІ. ЗА ОСОБЛИВИХ НАГОД. 

— Ну, звісно, це така особлива нагода, що далі нема куди! Хай йому грець, воно було схоже на дракона! Що робити, коли на тебе суне дракон? Хто міг знати, що з-за рогу вивалиться дракон? 

— А ЗАРАЗ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ… — сказав Смерть, кладучи свою скелетну руку Муті на плече. 

— Ворожка мені колись казала, що я помру у своєму ліжку і навколо побиватимуться мої онуки, — докинув Муті, плентаючись за поважною постаттю. — Що ви про це думаєте? 

— Я ДУМАЮ, ВОНА ПОМИЛИЛАСЯ. 

— Клятий дракон. Ще й вогнедишний. Я дуже страждав? 

— НІ. ЦЕ БУЛО МАЙЖЕ МИТТЄВО. 

— Добре. Мені б не хотілося думати, що я дуже страждав, — Муті роззирнувся навколо. — А що зараз? 

Унизу під дощем купка чорного попелу розчинялася в калюжі. 

Верховний гросмейстер розплющив очі. Він лежав на спині. Брат Клозетник нахилився над ним, щоб зробити штучне дихання. Навіть думки про це вистачило б, щоб кого завгодно висмикнути з непам’яті. 

Він сів, намагаючись побороти відчуття, ніби вкритий лускою і важить декілька тонн. 

— Ми це зробили, — прошепотів він. — Дракон! Він явився! Я відчув! 

Браття перезирнулися. 

— А ми нічого не бачили, — сказав брат Тинькар. 

— Може, я щось бачив, — віддано промовив брат Дозорець. 

— Та не тут! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Ви що, хотіли, щоб він матеріалізувався тут? Він був далеко, у місті, лише на кілька секунд… Погляньте! — махнув він рукою. 

Браття знічено озирнулися, очікуючи полум’я розплати. 

У середині кола магічні артефакти повільно перекидалися на попіл. Просто в них перед очима розсипався амулет брата Клозетника. 

— Бодай би мене розірвало, — прошепотів брат Загребун. — Їх випалило! 

— Цей амулет коштував три долари, — занив брат Клозетник. 

— Але ж воно працює, — сказав Верховний гросмейстер. — Хіба не бачите? Нам вдалося! Ми можемо викликати драконів! 

— Якщо перевести на магічні речі, може дорогувато вийти, — задумливо сказав брат Загребун. 

— …три долари відвалив. Некисло. 

— Влада не дається дешево, — рикнув Верховний гросмейстер. 

— Щира правда, — кивнув брат Дозорець. — Недешево. Дійсно, — він знову глянув на купку зужитих магічних артефактів. — Це ж треба! Ми змогли-таки! Адже ми змогли? Отак зібралися й втнули магію! 

— От бачиш? — встряв брат Загребун. — А я що казав? Нема чого дрейфити. 

— Усі ви були на висоті, — підбадьорив їх Верховний гросмейстер. 

— …він правив шість доларів, але сказав, що від душі відриває, віддаючи за три… 

— Атож, — заговорив брат Дозорець. — Ми все втямили! Воно анітрохи не колеться. Ми справді втнули магію! І ти ж бачив, Тинькарю, що зі столярки не лізли жодні зубні феї. 

Інші закивали. Справдешня магія, і нічого страшного. Треба лише не ловити ґав. 

— Ой, стривайте, — сказав брат Тинькар. — Де цей дракон? Ну, ми його дійсно викликали чи ні? 

— Питання в тебе дурнуваті, — непевно промовив брат Дозорець. 

— Ми дійсно його викликали, — сказав Верховний гросмейстер, обтрушуючи порох зі свого містичного балахона. — І він явився. Але щойно магія закінчилася, він повернувся туди, звідки прийшов. Нам потрібно більше магії, щоб він лишався тут довше. Зрозуміло? Саме сюди ми повинні спрямувати зусилля. 

— …три долари абиде не валяються. 

— Замовкни! 

«Любий тату! — писав Морква. —