Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

На зворотному шляху Келен почула тихі стогони, що доносилися з кущів біля дороги. Стогін смертельного болю. До свого жаху, вона виявила Денні, розпростерту на землі. Було очевидно, що сестра щойно вивільнила магічну силу.

— Я… Йшла зустріти тебе… Мені хотілося пройтися з тобою до будинку, — проговорила Денні, коли Келен поклала голову сестри собі на коліна. — Це Квод. Прости. Я дістала одного з них, Келен. Я торкнулася його. Ти могла б пишатися мною.

Келен, приголомшена, підтримувала голову Денні. Вона заспокоювала сестру, запевняючи її, що все буде в порядку.

— Будь ласка, Келен… опусти мені сукню… — Її слабкий голос доносився з якогось неймовірного далека. — Руки не слухаються мене.

Впоравшись з жахом, Келен зрозуміла, чому. Руки Денні були жорстоко переламані. Вони безпорадно висіли вздовж тіла, зігнуті там, де не повинні були згинатися. З вух сочилася кров. Келен натягнула на сестру те, що залишилося від просоченого кров'ю плаття, намагаючись якомога краще укрити дівчину. У неї паморочилася голова. Що вони з нею зробили! Задуха заважала їй говорити. Келен щосили стримувала ридання, щоб не налякати Денні ще більше. Вона знала, що заради сестри повинна бути сильною в цей, останній, час.

Денні пошепки покликала Келен, і та нагнулася ще нижче.

— Це зробив зі мною Даркен Рал… Його тут не було, але це зробив він.

— Я знаю, — сказала Келен якомога м'якше. — Лежи тихо, і все буде добре. Я віднесу тебе додому. — Вона знала, що це брехня, знала, що Денні не виживе.

— Будь ласка, Келен, — прошепотіла сестра, — убий його. Зупини це божевілля. Шкода, що в мене не вистачило сил. Убий його заради мене.

В Келен кипів гнів. У перший раз їй захотілося скористатися своєю владою, щоб заподіяти біль, щоб убити. Вона виявилася на грані того, чого раніше з нею ніколи не траплялося. На межі гніву і свідомості. Гнів піднімався з самих глибин її єства. Тремтячими руками вона провела по забрудненому кров'ю волоссю сестри.

— Я вб'ю Рала, — пообіцяла Келен.

Денні обм'якла в її обіймах. Келен зняла з себе кістяне намисто і наділа його Денні на шию.

— Я хочу, щоб воно стало твоїм. Воно захистить тебе.

— Спасибі, Келен, — посміхнулася Денні. З її широко відкритих очей текли сльози. Сльози котилися по білих щоках. — Але тепер уже ніщо не зможе мене захистити. Подбай про себе. Не дай їм до тебе добратися. Вони насолоджуються цим. Вони завдали мені стільки болю… І вони впивалися цим. Вони сміялися з мене.

Келен закрила очі, не в силах дивитися на страждання сестри. Вона качала Денні, цілувала в лоб.

— Пам'ятай мене, Келен. Пам'ятай наші ігри…

— Важкі спогади?

Келен підвела голову, раптово пробуджена від своїх думок. Поруч з нею стояв Птахолов. Він підійшов непомітно, безшумно. Келен кивнула, відводячи очі.

— Вибач, що проявила слабкість, — відкашлявшись, сказала вона і тихенько змахнула з очей сльози.

Птахолов подивився на неї добрими карими очима і легко опустився поруч з нею на низький ослін.

— Дитя, бути жертвою — це ще не слабкість.

Келен витерла ніс і спробувала проковтнути грудку, що підступила до горла. Вона відчувала себе такою самотньою. Їй так не вистачало Денні. Птахолов м'яко поклав руку їй на плече і ніжно, по-батьківськи, притягнув її до себе.

— Я думала про свою сестру, Денні. Її вбили за наказом Даркена Рала. Я знайшла її… Вона померла в мене на руках… Вони заподіяли їй стільки болю. Рал не може просто вбивати. Йому треба бачити, як люди страждають перед смертю.

Птахолов розуміюче кивнув.

— Хоч ми з тобою і різні, але біль відчуваємо однаково. — Великим пальцем він змахнув сльозу у неї з щоки, а потім поліз в кишеню. — Простягни руку.

Келен слухняно простягнула руку, і Птахолов всипав їй у долоню жменю зерняток. Подивившись у небо, він дмухнув у свисток, який, як завжди, не видавв ніякого звуку. Тут же у нього на пальці заплескала крилами маленька яскраво-жовта пташка. Птахолов підніс руку до долоні Келен, пташка перебралася на неї і почала клювати зерна. Келен відчувала, як крихітні кігтики вчепилися їй в палець. Пташка ж клювала зерна. Вона була такою яскравою, такою гарненькою, що Келен мимоволі посміхнулася. Пооране зморшками обличчя Птахолова теж розпливлося в усмішці. Покінчивши з їжею, пташка почистила пір'я і безстрашно влаштувалася у Келен на долоні.

— Мені здалося, що тобі буде приємно побачити маленький образ краси серед неподобства.

— Спасибі, — посміхнулася вона.

— Хочеш її залишити у себе?

Келен ще мить дивилася на пташку, на яскраво-жовте оперення, на те, як та смішно крутить голівкою, а потім підкинула її вгору.

— Не маю права, — сказала вона, дивлячись услід польоту пташки. — Вона повинна бути вільна.

Особа Птахолова освітила усмішка, і він коротко кивнув. Упершись руками в коліна і подавшись вперед, Птахолов довго дивився на будинок духів. Робота наближалася до кінця. Ще день — і все буде готово. Довге сріблясте волосся розсипалося в нього по плечах і впало на обличчя. Келен не могла розгледіти його виразу. Вона відкинулася назад і стала дивитися на Річарда, який порався на даху. Їй до болю хотілося, щоб Річард обійняв її. Прямо зараз. І ставало ще більш боляче від думки, що вона не може собі цього дозволити.

— Ти хочеш убити його, цю людину, Даркена Рала? — Не повертаючись, спитав старий.

— Дуже.

— У тебе вистачить на це сил?

— Ні, — зізналася Келен.

— А у меча Шукача дістане сили вбити його?

— Ні. Чому ти питаєш?

Хмари ставали все темнішими, день хилився до вечора. Вкотре зарядив дощ, сутінки між хатинами згустилися.

— Ти сама сказала, що поруч з сповідницею, яка пристрасно чогось бажає, перебувати небезпечно. Думаю, те саме можна сказати і про Шукача. Може, навіть вірніше.

Келен