Право на шанс - Олена Гриб

З менших рослин у саду панували кропива і ожинник. Взимку їхні жалкі і колючі стебла не тяглися з-за кожного стовбура, щоб вчепитися в сукню або полоснути по руці, але я все одно йшла, обережно озираючись на всі боки.

Повзучих гадів холод загнав у затишні місця – це я знала точно. Великі павуки, що доводили мене в дитинстві до істерик, теж не плетуть свої візерунки під сніжком. Зате уламки гілок сипалися на голову, немов попереджаючи: в один прекрасний момент непроханого візитера може торохнути чимось досить важким. До того ж ці ями… Чи нори? Кротовини? Та яка різниця! Ноги раз у раз провалювалися в невеликі поглиблення в землі, причому щоразу здавалося, що хтось намагається затягнути мене вниз. Ніч – не найкращий час для прогулянок, еге ж?

Куди йти, я пам’ятала. Висока тополя з гнилою серцевиною росла серед верболозу біля самої річки. Всередині її стовбура запросто могла поміститися людина. А ще в ньому була схованка – мій єдиний потайник, між іншим. Мені не було чого ховати, крім того ключа. Я ж його не просто вкрала – я дістала його за допомогою свого розуму! Ну і невеликої вистави… Досі смішно згадувати.