Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я дивився і слухав, і смакував, і відчував, і все було просто зашибись. Усе, що привертало мою увагу, було класне. Я начебто про щось хотів запитати Люка? Здається, хотів, але він саме щось виспівував, та й мені, зрештою, було не до цього.

А що я робив, перш ніж тут опинитися? Проте здавалося безглуздям докладати зусиль, аби пригадати. Тепер, коли просто тут і зараз усе було сторчково.

Утім, я не міг позбутися відчуття, що забув щось важливе. Може, саме тому мене весь час і клинить? Може, я залишив на півдорозі якусь справу й маю повернутися до неї?

Я обернувся до Кота, спитати у нього, але він саме зникав, лишаючи по собі тільки широку посмішку. Мені спало на думку, що я теж міг би вчинити так само. Зникнути, злиняти та з’явитися десь в іншому місці. А може, саме таким чином я тут і опинився й так само можу піти звідси? Можливо. Поставивши кухоль на шинквас, я потер очі та скроні. У моїй голові весь світ крутився.

Раптом я пригадав своє зображення. На гігантській карті. На Козирі. Так. Ось як я сюди потрапив. Через Козир...

Мені на плече лягла рука, і я знову розвернувся. Рука належала Люкові, й він посміхнувся мені, простуючи до бару ще раз наповнити кухоль.

— Класна вечірка, еге ж? — мовив Люк.

— Авжеж, класна. А як ти натрапив на це місце? — поцікавився у нього. Він знизав плечима.

— Забув. А яка різниця?

Люк пішов геть, а між нами на мить знялася круговерть кристалів. Гусінь пихкнула, випустивши клубок пурпурового диму. На небі сходив блакитний місяць[79].

«Що не так із цією картинкою?» — запитав я себе.

Зненацька у мене виникло відчуття, наче мені на війні відстрелили здатність критично мислити. Я не міг зосередитися на аномаліях, яких тут мусило бути достобіса. Розумів, що потрапив у пастку, але не бачив виходу.

Я потрапив у пастку.

Потрапив у пастку...

Яким чином?

Ну... Все це почалося тоді, коли я потиснув руку сам собі. Ні. Не так. Звучить, наче дзен[80], а нічого такого і близько не було. Рука, яку я потиснув, висунулася з простору, що був зайнятий моїм власним зображенням на карті. А тоді карта й зображення зникли. Ось так усе й сталося. Певним чином.

Я стиснув зуби. Музика залунала знову. Біля своєї долоні, що відпочивала на шинквасі, я почув ледь чутне шкряботіння. Подивившись, побачив, що мій кухоль знову повний. Може, я вже забагато випив. Може, це заважає мені розмірковувати як слід? Я відвернувся. Поглянув ліворуч, де фреска встигла перетворитися на реальний пейзаж. «Чи не робить це мене частиною настінного розпису?» — раптом мигнуло в голові.

Добре. Якщо не можу думати в цьому місці... Я побіг... ліворуч. Щось у цьому місці плутало мої думки, і я відчував: не зможу зрозуміти, що відбувається, доки я є його частиною. Треба вибратися звідси, тоді думатиму логічно і проаналізую події.

Перетнувши бар, я увійшов до тієї інтерфейсної площини, де намальовані скелі та дерева набували тривимірності. Щосили запрацював руками, намагаючись просунутися вперед. Я мусив створити справжній ураган, але сам його не відчував.

Нічого з того, що бачив попереду, не наближалось ані на йоту. Я рухався вперед, але тут Люк знову заспівав.

Я став як укопаний. Повернувся, повільно, бо пісня лунала так, наче він стояв поруч зі мною. Поруч він і стояв. І я віддалився від бару лише на кілька кроків. Люк посміхнувся, продовжуючи співати.

— Що тут коїться? — запитав я у Гусені.

— Ти петлюєш у петлі Люка, — відказала вона.

— Ще раз? — перепитав я.

Гусінь випустила блакитне кільце диму, неголосно зітхнула й пояснила:

— Люк заплутався в петлі, а ти загубився у ліриці. Це все.

— Як це сталося? — запитав я.

— Гадки не маю, — відповіла вона.

— Мм... а як можна вийти з петлі?

— І цього сказати не можу.

Я повернувся до Кота. Той саме знову виступав навкруги свого усміху.

— Може, ти, бува, знаєш... — почав я.

— Я бачив, як він прийшов, і бачив, як ти прийшов згодом, — промовив Кіт, шкірячись. — І навіть для цього місця ваша поява, твоя та його, була дещо незвичною... це змусило мене припустити, що принаймні один з вас пов’язаний із магією.

Я кивнув.

— Твої виникання та зникання теж можуть здатися підозрілими, — зауважив я.

— Тримаю свої лапи при собі, — відповів Кіт. — А Люк цього про себе сказати не може.

— Що маєш на увазі?

— Він потрапив до заразної пастки.

— Як вона працює? — запитав я.

Але він зник знову, цього разу не залишивши й усміху.

Заразна пастка? Тоді, схоже, це, насамперед, Люкова проблема, а мене до неї засмоктало — тим чи іншим чином. І то схоже на правду, хоч я так чи інакше не маю й зеленого поняття, що це за проблема та яким боком вона стосується мене.

Я потягнувся по свій кухоль. Якщо не можу розв’язати проблему, що мені заважає отримувати від неї задоволення? Неквапливо ковтнувши, раптом побачив химерні очі — бліді, палахкотливі, вони дивилися просто на мене. Я не помічав їх раніше; дивним було й те, що вони були в найтемнішому кутку фрески на стіні навпроти мене, а також те, що очі повільно дрейфували, пересуваючись ліворуч.

Ці очі наче зачаровували, і навіть коли я більше їх не бачив, усе ж таки знав, де вони, бо фіксував, як у тому місці, куди я намагався потрапити нещодавно, коливалася трава. А праворуч, дуже, дуже далеко, за спиною Люка, тепер помітив худорлявого джентльмена в темному піджакові, з пензлем і палітрою в руках. Він неквапливо продовжував малювати фреску. Зробивши ще ковток, я продовжив спостерігати за просуванням невідомої мені істоти з плаского зображення до тривимірної реальності. Рило, наче зроблене з револьверної сталі, висунулося між скелею і чагарником, а над ним палали бліді очі; з темного писка стікала блакитна слина й, паруючи, крапала на землю. Потвора була дуже присадкуватою або ж низько припадала до землі, а я ще не міг уторопати, чи весь народ у барі спостерігає за нею, чи