Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

...я.

Я впізнав своє обличчя, що дивилося на мене. І помітив, що я посміхаюся.

— Ходи сюди, Мерлю. Ласкаво просимо на вечірку, — почув голос Люка, а Козир став повільно обертатися навколо вертикальної осі.

Зал наповнився дзенькотом, наче озвалися скляні дзвіночки.

Велетенська карта поверталася, доки не стала до мене ребром, що здавалося чорним розрізом. Тоді ця вузька темна смужка розширилася, заколихалася, розсунулася, наче завіса, і я побачив, як за нею кружляють надзвичайно яскраві плями кольорового світла. А ще я уздрів гусінь, котра пихкала кальяном, дивні товсті парасольки та блискучі бильця. З розрізу виткнулася рука.

— Сюди.

Я почув, як Рендом із шумом втягнув повітря.

Раптом Бенедикт наставив вістря свого меча на картинку. Але Рендом поклав йому руку на плече:

— Ні.

У повітрі лунали дивні, не поєднані між собою звуки музики: якимось чином вони пасували решті антуражу.

— Ходімо, Мерлю!

— А ти туди чи звідти? — поцікавився у нього.

— І те, й інше.

— Ти пообіцяв мені, Люку; важлива інформація в обмін на звільнення твоєї матері, — сказав я. — Ось, вона тут. Що в тебе за секретна інформація?

— Ти хочеш отримати інформацію, життєво важливу для твоєї долі? — запитав, подумавши, він.

— Життєво важливу для Амбера — так ти сказав.

— А, ти про цю таємницю...

— Я не проти почути й іншу.

— Вибачай. Але я розкрию тільки один секрет. Який обираєш?

— Той, що стосується безпеки Амбера, — відповів я.

— Далт, — зронив Люк.

— Що з ним?

— Його матір’ю була Діла Дізакатрікс...

— Це мені відомо.

— ...а за дев’ять місяців до його народження вона була у полоні в Оберона. Він її зґвалтував. Ось чому, хлопці, Далт має на вас зуб.

— Лайно собаче! — вигукнув я.

— Саме так я йому й сказав, вислухавши цю історію всоте. Я порадив йому тоді пройти тим небесним Лабіринтом.

— І?..

— І він пройшов.

— Чорт забирай!

— Я лише недавно дізнався про це, — сказав Рендом, — від агента, якого сам надіслав до Кашфи. Але мені було невідомо те, що він пройшов Лабіринтом.

— Якщо ти це знав, то я залишаюся тобі винним, — сказав Люк, і мені почулася стурбованість у його голосі. — Тоді ось що ще: Далт після цього відшукав мене в Тіні Земля. Це він пограбував мій склад, забрав зброю, що там зберігалася, разом зі спеціальним боєзапасом. А потім, щоб замаскувати крадіжку, спалив будівлю. Але я знайшов свідків. Він з’явиться тут; і може з’явитися будь-коли. Ніхто не знає, коли саме.

— Ще один родачок збирається до нас у гості, — прокоментував Рендом. — І чому тільки я не єдина дитина?

— Робіть як знаєте, — сказав Люк. — Тепер ми квити. Давай сюди руку!

— Ти йдеш сюди?

Він розсміявся, і весь зал, здається, заходив ходором. Отвір у повітрі завис переді мною, а Люкова рука стиснула мою. Щось тут було дуже й дуже не так.

Я докладав неймовірних зусиль, аби підтягнути його до себе, але натомість відчував, що він тягне мене.

Сила була просто божевільна, і я не міг їй опиратися. Всесвіт, здається, перекрутився, коли ця сила заволоділа мною. Сузір’я розступались, і я знову побачив ті сліпучі бильця. На них стояла Люкова нога в чоботі.

Звідкись дуже далеко ззаду я чув, як волає Рендом:

— «В-12!» «В-12»![72] І на вихід!

...А тоді я раптом забув, у чому проблема. Місце, в якому я опинився, здавалося чудовим. Хоча така дурість із мого боку — переплутати гриби з парасольками...

Я й собі задер ноги на баляси, і Капелюшник хлюпнув мені вина та долив вина в склянку Люкові. Люк показав на сусіда ліворуч, і Шалений Заєць теж отримав свою порцію. Шалам-Балам поводився просто чудово, балансував тут, на краю всього. Круть, Верть, Додо і Жабун не давали музиці замовкнути. А Гусінь не давала погаснути кальяну.

Люк ляснув мене по плечі, я відразу ж захотів щось пригадати, але воно й надалі вислизало з поля зору.

— Тепер я в порядку, — сказав Люк. — Узагалі, все в порядку.

— Ні, є щось... Не можу пригадати...

Він підняв пивний кухоль, цокнувся зі мною.

— Забий! — сказав Люк. — Життя — це кабаре[73], старий!

Кіт, який умостився на високому сидінні поруч зі мною, увесь час посміхався від вуха до вуха.

Книга восьма

Знак Хаосу

Переклала Галина Михайловська

Філу Клеверлі[74] й нашим дням під сонцем. Дякую за всі кокю-наґе[75]

1

Щось мені муляло, хоча й не міг уторопати, що саме. Наче не така вже й незвична подія — пиячити в товаристві Білого Кролика[76], коротуна, котрий скидався на Бертрана Рассела[77], Кота з посмішкою від вуха до вуха, а ще мого старого приятеля Люка Рейнарда. Люк виспівував ірландські балади на тлі химерного пейзажу, що був намальований на стіні, але помалу перетворювався на реальність. Так, величезна блакитна Гусінь, яка пихкала кальяном, сидячи на маківці гігантського гриба, справила на мене враження, бо я знав, як це непросто — не дати погаснути водяній рурці. Але непокоїла мене не вона. Навколо бачив гулянку, а Люк і зазвичай тусувався з дивною публікою. Чому б це мало мене напружувати?

Пиво було високоякісне, і заїдки до нього подавали дармові. Демони, які катували рудоволосу жінку, прив’язану до стовпа, виблискували так, аж сліпили очі. Ось вони зникли, але вся картина залишилася пречудовною. Й узагалі все навкруги вражало красою. Коли Люк затягнув пісню «Затока Голвей»[78], я побачив затоку, таку прекрасну в сонячному промінні, що мені закортіло пірнути й розчинитись у її водах... Це було гарно й щемко.

Щось не те відбувалося з почуттями... Так, кумедна річ. Коли Люк співав сумну пісню, мене огорнув смуток. Коли ж він перейшов до веселої, я сповнився радощами. Повітря, здавалося, було перенасичене емпатією. От і добре! І світлові ефекти тут неперевершені...

Відсьорбуючи з кухля, раз у раз я дивився, як похитується на високому ослінчикові Шалам-Балам, у