Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я пустив місток та відстрибнув назад.
Кут, що був у мене в руках, вдарився об край рову, почувся тріск дерева, край рову обвалився, а я все задкував. Міст перекинувся, двічі вдарився об протилежний укіс, а тоді зі страшенним гуркотом упав на дно. Руки висіли мені по боках, і якусь мить я не міг поворухнути ними.
Розвернувшись, помчав до дверей. Заклинання, що робило мене невидимкою, все ще діяло, і це принаймні давало мені змогу стати мішенню для метальних снарядів з того боку рову.
Добігши до дверей, мусив зібрати усі сили, що в мене були, аби підняти руки й узятися за велике металеве кільце на правій стулці. Я навіть спромігся потягнути за нього, але нічого не сталося. Двері були міцно замкнені. Цього я очікував, але все ж таки хотів упевнитися. Ніколи не вдаюся до магії без зайвої потреби.
Вимовив потрібні слова, цього разу аж три — не так елегантно, бо заклинання було трохи сирувате, але силу мало величезну.
Мене аж затрясло, коли двері висадило вибухом усередину, наче їх вибив ударом кованого чобота якийсь велетень. Я заскочив крізь отвір і зупинився на місці, не в змозі рухатися, доки очі не звикнуть до напівтемряви. Опинився у холі на два поверхи. Праворуч та ліворуч від мене півколом підіймалися сходи, що закінчувалися обнесеним бильцями балконом на рівні другого поверху. З балкона двері вели у коридор. Під цим коридором, навпроти мене, починався інший, що вів до приміщень першого поверху. Позаду тих сходів, що тягнулися нагору, починалися ще двоє сходів, які вели кудись униз. Ось і вирішуй, куди прямувати...
У центрі холу височів фонтан із чорного каменю, тільки він бив у повітря не струменями води, а полум’ям; вогонь падав у чашу, де кружляв у вирі, танцював язиками — червоними та помаранчевими у повітрі, миготливими білими й жовтими в чаші. Усе приміщення було пронизане силою, я відчував її. Той, хто спроможний контролювати сили, що, вивільнені, гуляють цією фортецею, буде грізним супротивником. Добре, якщо мені пощастить і я не довідаюся, наскільки грізним.
Я ледь не змарнував закляття для спеціальної атаки, коли раптом помітив у кутку дві постаті — праворуч від себе, на значній відстані. Вони ж навіть не поворухнулися. Стояли собі незвичайно тихо. Ну, звісно, це ж статуї!
Намагаючись вирішити, куди мені йти — вгору, вниз чи прямо уперед, я вже майже надумав спуститись у підвали, базуючись на міркуваннях, що ворогів ув’язнюють у темних підземних приміщеннях, але щось у двох цих статуях знову заволоділо моєю увагою. Очі почали звикати до напівмороку, і тепер я бачив, що одна з них була статуєю блондина, а друга — статуєю брюнетки. Я протер очі й не відразу усвідомив, що побачив при цьому абриси своєї руки. Чари, що давали мені невидимість, почали розсіюватися...
Я посунув у напрямку фігур. Того факту, що на фігурі старого висіло кілька плащів і капелюхів, було достатньо, аби все зрозуміти. Але я, про всякий випадок, усе ж таки задер полу його темно-синьої мантії. Полум’я у фонтані саме спалахнуло яскраво, і я прочитав напис «Рінальдо», вирізьблений на його правій литці. От малий шибеник!
Жінка поряд з ним була Джасра, і це звільняло мене від потреби розшукувати її в підземеллях серед пацюків. Руки вона мала також витягнуті вперед, наче в заперечному жесті, й хтось повісив на лівицю ніжно-блакитну парасольку, а на правицю світло-сірий дощовик фірми «Лондон Фоґ». На голову Джасрі криво наплюснули непромокальний капелюх відповідного кольору. Обличчя в неї було розмальоване, наче у клоуна, а до її зеленої блузки хтось пришпилив парочку жовтих китиць.
Спалах світла за моєю спиною озорив усю картину, і я обернувся глянути, що відбувається. Побачив, що фонтан наразі викидає полум’я, схоже на струмені рідини, на двадцять футів у вишину, не менше. Вогонь переповнив чашу фонтана і виливався через вінця, розтікаючись підлогою, вимощеною плитами. Найбільший струмок котився у напрямку до мене. Цієї миті я почув тихий смішок і підвів голову.
Чаклун, якого раніше бачив у темно-синій масці, стояв на сходовому майданчикові нагорі, вдягнений у темний плащ з каптуром, у високі рукавиці. Однією рукою він тримався за поруччя, а іншу націлив на фонтан. Я підозрював, що ми з ним можемо зустрітися під час цієї моєї подорожі, тож підготувався заздалегідь. Коли омахи полум’я здійнялися ще вище, утворивши високий сліпучий стовп, верхівка якого почала хилитися в мій бік, а тоді, відірвавшись, покотилася на мене, я широко розкинув руки й промовив слово, обравши найвідповідніше з трьох захисних заклинань, які приготував заздалегідь. Сила Лоґрусу відразу ж змусила повітряні потоки збуритися, наче під час урагану, й віднести полум’я геть від мене. Поворухнувши руками, я змусив ураган спрямувати вогняні язики на чаклуна на сходах. Тієї ж миті він зробив жест у відповідь, і полум’я обвалилося назад, втягнулося до чаші, осіло, вгамувалося, перетворившись на тоненькі вогняні струмочки.
Гаразд. Нічия. Я приперся сюди не для того, щоб з’ясовувати стосунки з цим чуваком. Я прийшов, щоб обійти Люка, урятувавши Джасру без нього. Якого чорта! Коли вона опиниться в моїх руках, Амберу буде начхати на те, що намислив собі Люк. Але ось яка думка щодо цього чаклуна мене занепокоїла, коли вихорі, що я викликав, вляглися, а той знову захихикав: чи він, подібно до мене, користується заклинаннями? Або ж, живучи тут, в осередку сили, чаклун здатний керувати цими стихіями напряму, маніпулюючи ними на свій розсуд? Якщо правдивим є останнє припущення, то він має практично невичерпне джерело різних трюків, і будь-який повномасштабний двобій з ним на його території закінчиться тим, що я змушений буду або рятуватися втечею, або залучити ядерну зброю — викликати сюди Хаос, який знищить тут усе до цурки. А саме цього я й не хотів, аж ніяк не бажав, аби було знищено всі загадки, і серед них таємницю особистості Синьої Маски. Я волів розгадати їх, отримати відповіді, важливі для процвітання Амбера.
Блискучий металевий спис матеріалізувався в повітрі між чаклуном та мною і, зависши на якусь мить, метнувся до мене. Я витратив своє друге захисне заклинання, аби створити екран, що відбив його вбік.
Єдина альтернатива тому, щоби битися з
