Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Перепрошую, — сказав я, — чи не міг би ти сказати мені, що це за істота?
Я тицьнув на неї, бо вона саме вигулькнула з кущів, — багатолапа, довгохвоста, зміяста та стрімка. Виблискуючи червоними пазурами, помчала до нас, задерши хвіст.
Затуманені очі Шалама на мить зустрілися з моїми й знову кудись відпливли.
— Я тут не для того, сер, — розпочав Шалам, — аби позбавити вас зоологічного невіглас... — Святий Боже! Та це ж...
Істота блискавично долала відстань, стрімко наближаючись. Чи дістанеться вона незабаром тієї площини, де її підступність та лють змушено забуксують? Чи такий ефект розрахований лише на мене, аби не дати мені забратися звідси?
Сегменти тіла потвори вихляли один щодо одного, шипіла вона, наче скороварка з діркою, і паруюча слина позначала її просування умовністю фрески. Попри сподівання вона не тільки не притишила біг, а помчала швидше.
Моя ліва рука смикнулась уперед із власної волі, а на вуста мені навернулися непрохані слова. Я вимовив їх саме тоді, коли істота перетнула інтерфейс, що не підкорився мені раніше, перекинула порожній столик і звела докупи всі лапи, наче збираючись стрибнути.
— Хап-Хап [81]! — зойкнув хтось.
— Велезень Хап-Хап! — виправив його Шалам.
Щойно я вимовив останнє слово та зробив завершальний рух правицею, образ Лоґрусу з’явився перед моїм внутрішнім зором. Темна істота, яка вже простягнула передні лапи вперед і випустила пазурі, зненацька втягла їх назад, а тоді випустила знову, роздираючи власні груди, а саме ліву верхню їхню частину, закотила очі під лоба, видала тужливий стогін, хрипко видихнула, захиталася, бехнулася на підлогу й перекотилася на спину, задерши численні лапи.
Над істотою виникла посмішка Кота. Губи, що її обрамляли, ворухнулися:
— Мертвий велезень Хап-Хап, — констатували вони.
Посмішка попрямував до мене, а згодом почала виникати й решта Кота, наче запізніла думка.
— Закляття для зупинки серця? — промовив Кіт, радше стверджуючи, ніж запитуючи.
— Гадаю, так, — визнав я. — Це вийшло рефлекторно. А, тепер пригадую... Це заклинання, справді, висіло у мене напоготові.
— Так я й думав, — зауважив Кіт. — Не сумнівався, що на цій вечірці присутня магія.
Образ Лоґрусу, що явився мені, коли я чаклував, спрацював ще і як вмикач, увімкнувши світильничок серед спорхнявілого горища мого розуму. Чари. Чаклунство. Ну звісно.
Я — Мерлін, син Корвіна — чаклун, а ще належу до школи, дуже й дуже маловідомої в місцях, де перебуваю останніми роками. Лукас Рейнард — він же принц Кашфи Рінальдо — теж чаклун, хоч і працює у стилі, геть відмінному від мого. А Кіт, який, схоже, трохи петрає в таких справах, можливо, не помиляється, коли каже, що тут ми перебуваємо у магічній пастці. Таке місцеперебування — одне з небагатьох, де моя чутливість та мої навички мало допоможуть мені у визначенні джерела мого скрутного становища. Саме тому, що мої здібності в такому разі також опинилися в пастці ворожої сили. Мені здалося, що мій теперішній стан чимось скидається на дальтонізм. Без сторонньої допомоги я не міг точно визначити, що відбувається.
Поки я розмірковував про всі ці обставини, за дверима з’явилася королівська кіннота, а також прибули лицарі зі свити[82]. Штовхнувши стулки дверей, лицарі зайшли й обв’язали мотузками тушу Хап-Хапа. Коні потягли тушу геть. Поки відбувалася ця операція, Шалам сповз зі сідала й пробрався до туалету. Повернувшись, виявив, що не може знову всістися на високий барний ослінчик. Гукнув королівських лицарів, щоб ті йому допомогли, але вони були дуже заклопотані, скеровуючи маршрут покійного Хап-Хапа серед столиків, і Шалама проігнорували.
Люк, посміхаючись, підгріб до мене і прокоментував:
— Отже, це був Хап-Хап. Завжди хотів дізнатись, які ті Хап-Хапи на вигляд. Тепер, якщо б тільки стріти Курзу-Верзу...
— Цить! — зупинив його Кіт. — Він має ховатися десь на фресці, тож, можливо, саме прислухається. Не дражніть його! Він може з оглушним цвистом вискочити з тримучого лісу[83] та й надрати вам дупи! Не шукайте собі приг...
Кіт швидко поглянув на стіну, а потім поквапливо зник та з’явився кілька разів поспіль. Не звертаючи на це жодної уваги, Люк зазначив:
— Я саме подумав про ілюстрації Тенніела[84]...
Кіт матеріалізувався біля протилежного кінця шинквасу, хильцем осушив кухоль Капелюшника і повідомив:
— Я чую, як никне лист і погонь вашить у напрямку ліворуч. Подивившись на фреску, я теж побачив два вогняні ока і почув дивні звуки.
— Та це може бути хто завгодно, — зауважив Люк.
Кіт метнувся до полиць за шинквасом і видряпався високо вгору, де, аж під стелею, висіла дивна зброя, виблискуючи та мінячись у затінку. Він зняв цю штуковину й пустив її стільницею в нашому напрямку; вона зупинилася перед Люком.
— Вам краще взяти Меча-штрича, це все, що можу сказати.
Люк розреготався, але я зачудовано дивився на зброю, що мала такий вигляд, наче її виготовили з крилець метеликів і згорнутого місячного світла.
Тоді знову почув, як щось верзякало.
— Не стійте, наче в думній тужі! — гримнув Кіт, допиваючи напій Шалама й зникаючи знову.
Не припиняючи гигикати, Люк простягнув келих по нову порцію. А я стояв-таки в думній тужі: закляття, яке я застосував, аби знищити Хап-Хапа, дивним чином змінило плин моїх думок. Трохи віддаленим його наслідком стало те, що у моїй голові наче почало яснішати. Мабуть, це завдяки Лоґрусу, що ненадовго виник у полі мого зору, тож я викликав його знову.
Образ завис переді мною. Я затримав його. Вдивлявся у нього. Здавалося, наче мій мозок почало продувати наскрізь прохолодним вітром. Хаотично розкидані уривки спогадів зливалися докупи, ставали на місце, утворюючи цілісну тканину, сповнену не тільки знання, а й розуміння. Так, звичайно...
Верзякання наростало, і я побачив, як Курзу-Верзу тінню ковзнув поміж віддалених дерев; його очі горіли, наче посадкові вогні, стирчали безліч гострих зубів та дряпливих лап...
І все це не мало жодного значення. Бо я вже зрозумів, що відбувається, і хто тут головний, і як, і чому.
Я зігнувся, низько, чи не вдвічі, торкнувшись кісточками пальців носака правого чобота.
— Люку, — промовив я, — у нас проблема...
Він повернувся спиною до стійки й поглянув на мене.
— Що сталося?
