Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Залишивши галерею, взявся шукати сходи. Я був майже впевнений, що це незграбне громаддя із сірого каменю — саме те місце, яке мені потрібне. Навколо нього була магічна аура, яку відчував усією шкірою.
Пробігши коридором, я завернув за ріг і побачив сходи, біля котрих стояв вартовий. Якщо він і відчув щось, коли я проминав його, це був тільки рух повітря, спричинений моїм плащем. Кинувшись сходами вниз, я потрапив до горизонтального коридору, звідки ліворуч відходив ще один, темний. Тут, просто перед собою, побачив важкі, забрані в метал двері, у тій стіні, що виходила на внутрішнє подвір’я. Розчахнув їх, проскочив крізь них і швидко зробив крок убік, бо за ними стояв вартовий. Він повернувся, витріщився на двері й пішов до них. Ухилившись від нього, я рвонув до цитаделі. Це місце, де сходяться сили, казав Люк. Так. Я відчував це. І тим сильніше, чим ближче був до місця. Не мав часу роздумувати, як мені з ними бути, як їх опанувати. До того ж я прихопив із собою сякий-такий власний інвентар.
Наблизившись до муру, повернув ліворуч. Треба було пробігти навколо й подивитися, що тут до чого. Невдовзі побачив, що моя здогадка щодо одного входу підтверджується. Перший ярус вікон починався лише на висоті тридцяти футів. Навколо вежі була ще висока металева огорожа з вістрями, а з внутрішнього боку огорожі — рів. Але найбільш мене здивували не ці укріплення. Біля стіни я побачив два зламані повітряні змії і ще три, що на вигляд здавалися справними. Тепер, коли вгледів не уламки, а цілі штуковини, нарешті зрозумів, що то таке. Це були дельтаплани. Мені хотілося краще їх роздивитись, але час моєї невидимості збігав, і я не міг дозволити собі відхилитися від маршруту. Швиденько закінчив огляд території і зосередився на воротах огорож.
Вони були зачинені, й на варті біля них стояли два охоронці. За кілька кроків від воріт я побачив перекинутий через рів звідний дерев’яний місток із металевим каркасом. По кутах містка стирчали великі болти з провушиною, а над воротами в стіну було вбудовано лебідку, оснащену чотирма ланцюгами з гаками на кінцях. Я намагався прикинути, скільки важить цей міст. Двері до цитаделі, високі, широкі, оббиті металом, були заглиблені у стіну футів на три і, схоже, могли довго витримувати удари тараном.
Наблизившись до воріт в огорожі, я уважно їх роздивився. Жодного замка, лише металевий засув, який відчиняють вручну. Я міг би відчинити ці ворота, проскочити крізь них, стрілою промчати містком й опинитися біля головних дверей, перш ніж вартові збагнуть, що тут відбувається. З іншого боку, зважаючи на характер цієї фортеці, вони, цілком можливо, отримали певні інструкції щодо можливості надприродного нападу. Якщо так, то відреагують швидко і, навіть не маючи змоги побачити моє тіло, притиснуть мене до дверей. А я відчував, що ці важкі двері навряд чи стоять незамкненими.
Кілька секунд витратив на те, щоб перебрати свої заклинання. Також оцінив позиції тих шістьох чи сімох вояків, які перебували на подвір’ї. Жодний із них не був надто близько, і жодний не рухався у напрямку до мене...
Підкравшись до вартових, я поклав Фракір на плече солдатові ліворуч від мене з наказом удавити швиденько. Три стрімких кроки вбік, — і я вдарив другого охоронця ребром долоні зліва по шиї. Підхопив його під пахви, аби попередити брязкіт від падіння, і посадив, притуливши спиною до огорожі праворуч від воріт. Позаду себе я відчув металевий скрегіт — це піхви першого охоронця шкрябнули по огорожі, коли він осів на землю, хапаючись за горлянку. Я поквапився до нього, тихенько примостив і його на землі й забрав із нього Фракір. Озирнувшись, побачив, що двоє охоронців дивляться в цей бік зі середини двору. Прокляття!
Я відтягнув засув, прослизнув крізь ворота і знову зачинив їх за собою на засув. Бігом перетнувши місток, подивився назад. Ті двоє, на яких звернув увагу раніше, прямували до воріт. Тому я знову опинився перед вибором. Що ж, подивимося, наскільки важким є стратегічно кращий варіант.
Присівши навпочіпки, я вхопився за найближчий до мене кут містка. Рів, що він перекривав собою, був приблизно дванадцять футів завглибшки, а завширшки здався мені вдвічі більшим.
Я почав розпрямляти ноги. Ця штука була до біса важкою, але вона хруснула, і мій кут піднявся на кілька дюймів. Я потримав місток кілька секунд, віддихався, а тоді зробив наступну спробу. Знову рипіння, — і ще кілька дюймів. Іще раз... Долоні мої страшенно пекли там, де в них врізалися гострі ребра. Передпліччя наче хтось повільно вивертав із суглобів. Коли я випрямив ноги й потягнув цю штуковину догори зі ще більшим зусиллям, мені стало цікаво, скільки людей раптом зазнають невдачі у найвідповідальніших своїх справах через проблеми з попереком. Мабуть, їх не так мало, просто ви про них не чули. Серце у мене гупало так, наче воно заполонило собою всю грудну клітку. Кут, за який я тримався, піднявся над поверхнею на фут, але інший кут, лівий, усе ще торкався землі. Я знову зробив зусилля, відчуваючи, як у мене на лобі й під пахвами, наче за помахом чарівної палички, виступає піт. Набрати в груди повітря... Рвонути!
Мені вдалося підняти міст на рівень колін, потім іще вище. Нарешті пішов вгору й лівий кут. Я почув голоси двох вояків, гучні, схвильовані. Вони швидко наближались. Я став пересуватися вліво, тягнучи за собою всю споруду. Кут навпроти мене пішов у зворотному напрямку. Добре. Я тягнув далі. Кут ліворуч від мене піднявся й навис над ровом. Руки, плечі та шия пекли вогнем. Іще трохи...
Вояки зупинилися біля воріт подивитися, чому їхні товариші впали та лежать на землі. І це добре... Я все ще не був упевнений, що місток не стане на місце, якщо пущу його зараз. Я маю скинути його в рів, інакше даремно ризикував стати пацієнтом костоправів. Ліворуч...
Місток захитався у мене в руках, вивертаючись праворуч. Я розумів, що за кілька секунд мені доведеться його пустити, довше не втримаю. Вліво... ще... майже... Солдати перенесли увагу
