П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Террі Гудкайнд

— Я знаю. Річард.

Річард вивільнив руку і відвернувся.

— Мені дійсно потрібно заглянути в цю книжку, «Близнюк Гори».

— Але хіба Енн не сказала тобі, що запитала Верну за допомогою дорожнього журналу, а та відповіла, що книга знищена?

— Так, вірно, значить, неможливо… — Річард різко обернувся. — Дорожній журнал! — Його осяяло. — Кален, дорожні журнали — засіб зв'язку, яким користуються сестри, коли відправляються в далекі поїздки.

— Так, мені це відомо.

— Дорожні журнали зробили для них чарівники давнини, за часів великої війни.

— І що? — Спантеличено насупилася Кален, Річард змусив себе моргнути.

— Ці журнали парні. І ти можеш переписуватися тільки з парним твоєму власному.

— Річард, я не розумію…

— Що, якщо чарівники користувалися такими ж? Із замку Чарівника їх вічно відправляли всюди зі всякими дорученнями і завданнями: І так в замку дізнавалися, що де діється? І таким чином координували дії? Що, якщо вони користувалися ними так само, як і сестри Світла? Адже чарівники тих часів наклали закляття на Палац Пророків і створили для сестер дорожні журнали.

— Я як і раніше не дуже розумію… — Все ще хмурилася Келен.

Річард схопив її за плечі.

— А що, якщо знищена книга, «Близнюк Гори», це дорожній щоденник? Парний подорожнього щоденника Йозефа Андера?

Келен втратила дар мови. Річард стиснув їй плечі. — Що, якщо другий, парний щоденнику Андера, все ще існує?

Вона облизала губи.

— Цілком імовірно, що в Андері вони зберігають щось таке.

— Напевно. Вони схиляються перед ним. Зрештою, вони цілу країну назвали його ім'ям. І цілком логічно, що, якщо така книга існує, вони її зберігають.

— Можливо. Але не обов'язково.

— Тобто?

— Іноді людину не цінують його сучасники. Не визнають його значення і лише через багато часу віддають їй належне, та й то найчастіше лише використовують як засіб досягнення влади. І в останньому випадку свідоцтва про істинні переконання цієї людини тільки заважають, і від них стараються пошвидше звільнитися. Навіть якщо Йозеф Андер не той випадок і вони поважають образ думок Андера, все одно країна стала так називатися відносно недавно, коли Зедд покинув Серединні Землі. Іноді люди стають об'єктом поклоніння просто тому, що від їх філософських поглядів мало що залишилося і сперечатися нема з чим, і тоді ця людина знаходить цінність як символ чогось. Швидше за все від речей Йозефа Андера не залишилося анічогісінько.

Дещо приголомшений логікою її слів Річард задумливо потирав підборіддя.

— І ще одна неприємність, — нарешті заговорив він. — Справа в тому, що записи в дорожньому журналі можна стирати, щоб звільнити місце для нових повідомлень. Навіть якщо те, про що я думаю, правда і він написав в замок про знайдене рішення і книга до сих пір існує і в даний момент знаходиться в Андері, потрібної нам інформації там не буде. Тому що цей шматок він міг запросто стерти, щоб написати щось інше. Але, — додав він тут же, — це єдине, на що нам доведеться розраховувати.

— Не єдине, — заперечила Келен. — Є ще один варіант, і куди більш надійний, — це те, що ми повинні зробити у замку Чарівника.

Річарда вже нестримно тягнуло до спадщини Йозефа Андера. Якби у нього був хоч найменший доказ, що ця тяга — не плід його уяви, він не роздумував би ні секунди.

— Келен, я знаю…

І осікся. Волосся у нього на потилиці стало дибки, здавалося, в шию встромили дрібні крижані шпильки. Лінивий вітерець тихенько розвівав його золотий плащ. По руках побігли мурашки.

Річард відчував, як зло примарними пальцями торкається хребта.

— У чому справа? — Стурбовано запитала Келен. Не відповівши, він різко повернувся і пильно оглянув рівнину. Нікого й нічого. Навколо хвилями колихалися трави, освітлені золотими променями сонця. Вдалині серед хмар сяяли блискавиці. Хоча грому не було чути, невеликий струс грунту все ж відчувався.

— Де Дю Шайю?

Кара, що стояла трохи осторонь не зводячи очей з бака-тау-мана, вказала:

— Я бачила її он там пару хвилин тому.

Річард подивився і нічого не побачив.

— І що вона робила?

— Плакала. Може, вона присіла відпочити або помолитися.

Це Річард теж бачив.

Він голосно покликав Дю Шайю. Тишу рівнини порушувала лише далека пісня жайворонка. Склавши долоні рупором, Річард покликав знову. Коли і вдруге відповіді не послідувало, майстра меча схопилися і кинулися на пошуки.

Річард кинувся туди, куди вказала Кара і де він сам в останній раз бачив Дю Шайю. Кара з Келен наступали йому на п'яти, коли він мчав по високій траві, хлюпаючи по калюжах. Майстри меча і мисливці звали Дю Шайю, відповіді не було, пошук ставав дедалі напруженішним.

Розгойдана трава ніби знущалася над ними, хвилюючись то тут, то там, притягуючи погляд і натякаючи на присутність, але так і не видаючи, де ховає Дю Шайю.

Краєм ока Річард вловив якусь темну плямуу, яка відрізнялася за кольором від молодої зелені трави. Він різко звернув вправо і помчав по мокрій трав'яній ковдрі, плаваючій в морі бруду, яка провалювалася під його ногами.

Грунт став трохи твердішим. Він знову вгледів недоречну темну пляму і трохи змінив напрямок, шльопаючи по стоячій воді.

І раптово наткнувся на неї. Дю Шайю лежала в траві