Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

— А чи не ти казала, що мені доведеться переконати їх? — З посмішкою запитав він.

— Так про що ти думаєш?

— Чи повинні ми залишитися і постаратися переконати їх або йти шукати відповіді в іншому місці. — Келен повільно похитала головою.

— Ти Шукач, тобі вирішувати.

— Ти мій друг, — знову посміхнувся він. — Я можу запитати твоєї поради.

— Я не знаю, що сказати, Річард. — Келен відкинула волосся за вухо. — І моє життя теж залежить від правильного вибору. Як твій друг я буду згодна з твоїм рішенням. Сподіватимемося, що воно буде мудрим.

— Ти зненавидиш мене, — посміхнувся він, — якщо я зроблю неправильний вибір?

Келен подивилася в його сірі очі. Очі, які бачили її наскрізь. Очі, які наповнювали її тугою і бажанням.

— Навіть якщо твій вибір виявиться неправильним і буде коштувати мені життя, — прошепотіла вона, проковтнувши клубок у горлі, — я ніколи не зможу тебе зненавидіти.

Річард відвернувся, якийсь час дивився на бруд під ногами, а потім підняв очі на Пташиного Людини.

— Твоєму народу подобається, що у вас протікають дахи?

— Тобі б сподобалося, коли вода капає на обличчя, коли ти спиш? — Птахолов підняв брову.

Річард, посміхнувшись, похитав головою.

— Тоді чому б вам не зробити дахи, які не будуть текти?

— Тому, що це неможливо, — знизав плечима Пташиний Людина. — У нас немає матеріалів. Глиняні цеглини дуже важкі. Дерева мало, його довелося б нести здалеку. Глина — ось все, що у нас є, а вона протікає.

Річард взяв одну з глиняних мисок, перевернув її догори дном і підставив під падаючі краплі.

— У вас є глина, з якої ви робите посуд.

— У нас маленькі печі, ми не змогли б зробити такий великий горщик, та до того ж він тріснув би і теж почав текти. Це неможливо.

— Ти кажеш, що це неможливо просто тому, що не знаєш, як це зробити. Це помилка. Якби я так робив, мене б тут не було, — м'яко, без зловтіхи, сказав Річард. — Твій народ — сильний і мудрий. Я порахую за честь, якщо Птахолов дозволить мені навчити його народ робити дахи, які не будуть текти і в той же час будуть випускати дим.

Птахолов сидів з непроникним обличчям.

— Якщо ти зможеш це зробити, моєму народу це принесе величезну користь, ти заслужиш його подяку. Нічого іншого я обіцяти не можу.

— Я не прошу в тебе більшого! — Річард знизав плечима.

— Відповідь все ж може бути: «ні». Ти повинен будеш прийняти її і не заподіювати моєму народові зла.

— Я зроблю для твого народу все, що в моїх силах, і, сподіваюся, він чесно розсудить.

— Спробуй. Але я не уявляю собі, як ти зробиш дах з глини. Дах, який не тріскатиме і не буде текти.

— Я зроблю дах для будинку духів. У ньому буде тисяча щілин, але він не буде протікати. А потім я навчу вас, як самим робити такі дахи.

Птахолов посміхнувся і кивнув.

— Я ненавиджу свою маму.

Магістр сидів на траві, схрестивши ноги. Він затримався з відповіддю, дивлячись у сумні очі хлопчика.

— Це дуже серйозно, Карл. Мені не хотілося б, щоб ти говорив те, про що, подумавши, потім пошкодуєш.

— Я подумав достатньо, — різко відповів Карл. — Ми довго говорили про це. Тепер я розумію, як вони мене обманювали, як використовували мене. Які вони себелюбні. — Він примружився. — Наскільки вони ненавидять людей.

Рал підняв погляд до вікна, на перисті хмари, пофарбовані багрянцем в останніх променях призахідного сонця. Сьогодні. Сьогодні нарешті настане ніч, коли він повернеться в підземний світ.

Довгими днями і ночами Рал не давав хлопцеві спати, годуючи його чаклунськими зіллям. Він тиснув на Карла до тих пір, поки мозок дитини не спорожнів, готовий прийняти нову форму. Рал вів з хлопчиком нескінченні розмови. Переконував в тому, що всі його постійно обманювали, принижували, використовували. Часом Рал залишав Карла на самоті, змушуючи подумати над тим, про що вони говорили. Тоді Магістр спускався в усипальницю батька і там знову перечитував заповітні записи. Іноді він використовував цей час для сну.

Минулої ночі він узяв в ліжко дівчину, бажаючи трохи розслабитися і хоч на мить відволіктися від усього. Відчути теплу, живу плоть, зняти стримуване збудження. Вона повинна була вважати це за честь. Особливо після того, як Рал був з нею так ласкавий, так послужливий. Їй теж хотілося бути з ним.

І що ж? Вона розсміялася. Побачивши його шрами, вона розсміялася.

Згадуючи про це, Рал силкувався стримати сказ, силкувався посміхнутися хлопчику, приховати нетерпіння. Він подумав про те, що зробив з дівчиною. Згадав, як довго стримувана напруга вирвалася на волю. Почув її пронизливі крики. На його обличчі заграла усмішка. Вона більше не буде сміятися.

— Чому ти посміхаєшся? — Запитав Карл.

Рал подивився в карі очі хлопчика.

— Я подумав, що пишаюся тобою. — Його усмішка стала ширше, коли він пригадав, як юшила струменем гаряча липка кров, як нестямно кричало дівчисько. Куди поділася її насмішкуватість?

— Мною? — Карл зніяковіло посміхнувся.

— Так, Карл, тобою, — кивнув Рал. Світле волосся розсипалися в нього по плечах. — Небагато юнаків твоїх років могли б пізнати світ таким, яким він є насправді. Відволіктися від свого життя і поглянути на чудеса і небезпеки, які оточують нас. Зрозуміти, як наполегливо я працюю, щоб забезпечити народу мир і спокій. — Він сумно похитав головою. — Часом буває боляче дивитися, як ті, за кого я борюся, відвертаються від мене, відкидають мою невпинну турботу або, того гірше, приєднуються до ворогів народу. Я не хотів класти на тебе ношу занепокоєння за мене, але навіть зараз, коли я