Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Серед старійшин почулися смішки.

— І він посилає правити нами дурнів, — сказав Тоффалар.

Річард суворо подивився на нього. Смішки замовкли.

— Він прагне приспати вашу пильність, зробити занадто самовпевненими. Не дайте обдурити себе. У нього вистачило сили підкорити народи набагато чисельніші вашого. Коли Рал захоче, він розтрощить вас. Дощ прийшов за мною тому, що Рал наказав хмарам слідувати за мною, щоб знати де я перебуваю. Він у будь-який момент може спробувати вбити мене. Я не дух. Я — Шукач. Звичайна людина. Я хочу зупинити Даркена Рала, щоб і ваш народ, і багато-багато інших могли жити своїм життям, як кому заманеться.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, — очі Тоффалара звузилися, — тоді дощі послав той, кого звуть Даркеном. Тоді це він врятував наш народ. Ось чому його місіонер намагався сказати нам, що він нас врятує.

— Ні. Рал велів хмарам переслідувати мене, а не рятувати вас. Я вирішив прийти сюди, як і передбачали духи ваших предків. Вони сказали, що прийдуть дощі і з ними прийде людина. Вони не говорили, що я буду духом.

Коли Келен перевела, на обличчях старійшин проступило глибоке розчарування. Залишалося сподіватися, що воно не переросте в гнів.

— Тоді, можливо, послання духів було попередженням про ту людину, яка прийде, — сказав Сирин.

— А може, це було попередження про Даркена Рала, — без коливань відповів Річард. — Я пропоную вам правду. Ви повинні використовувати свою мудрість, щоб прийняти її, або ваш народ загине. Я пропоную вам самим допомогти собі.

Старійшини в мовчанні роздумували над його словами.

— Твої слова на перший погляд течуть правдиво, Річард-з-характером, але це ще належить з'ясувати, — нарешті вимовив Тоффалар. — Так що ж ти від нас хочеш?

Старійшини сиділи нерухомо, радість покинула їх лиця. Решта жителів села в страху і покірності чекали їх вирішення. Річард переводив погляд з одного старійшини на іншого. Нарешті він заговорив:

— Даркен Рал шукає магію, яка дасть йому силу правити всіма, в тому числі і племенем Тіни. Я теж шукаю цю магію, щоб перешкодити йому знайти могутність. Мені хотілося б, щоб ви скликали раду провидців, яка скаже мені, де відшукати цю магію, поки не пізно, до того, як Рал знайде її.

— Ми не скликаємо ради для чужинців! — Лице Тоффалара стало серйозним.

Келен зауважила, що Річард починає сердитися і намагається стримати гнів. Не повертаючи голови, вона обвела очима оточуючих, відзначаючи, де хто стоїть і у кого в руках зброя. Хтозна, може, їм доведеться пробиватися звідси з боєм. Наскільки вона могла судити, шанси на благополучний результат були невеликі. Келен пошкодувала, що привела сюди Річарда.

Очі Річарда палали вогнем. Окинувши поглядом село, він знову подивився на старійшин.

— У подяку за те, що я приніс вам дощ, я прошу тільки одного: не вирішуйте цього прямо зараз. Подумайте про те, ким я вам здаюся. — Його голос залишався спокійним, але в значенні слів сумніватися не доводилося. — Гарненько обміркуйте це. Від вашого рішення залежить багато життів. Моє. Келен. Ваші.

Поки Келен перекладала, її охопило дивне відчуття, ніби Річард говорить не зі старійшинами. Він звертався до когось іншого. Раптом вона відчула на собі погляд. Келен оглянула натовп. Всі очі були звернені на них. Вона так і не зрозуміла, чий це погляд.

— Справедливо, — оголосив нарешті Тоффалар. — У нашому Племені ви вільні. Ви почесні гості. Будь ласка, насолоджуйтеся тим, що у нас є, і розділіть з нами хліб і дах.

Під дощем, який перейшов у мряку, старійшини попрямували до суспільних будівель. Жителі села повернулися до своїх справ, по дорозі покрикуючи на дітей. Савідлін йшов останнім. Він посміхнувся і запропонував гостям свою допомогу. Келен подякувала йому, і той відправився у своїх справах. Річард і Келен сиділи на мокрій дерев'яній підлозі. Дощ капав на дошки, просочуючись крізь ненадійний дах. Поруч з ними стояли плетені підноси з коржиками з тави і миски смаженого перцю. Келен взяла корж, загорнула в нього перець і простягла Річарду. Потім згорнула другий корж — для себе.

— Ти на мене сердишся? — Запитав він.

— Ні, — з посмішкою визнала вона. — Я пишаюся тобою.

На обличчі у нього з'явилася хлоп'яча усмішка. Річард приступив до трапези, підносячи їжу до рота правою рукою, і вмить розправився з коржем. Проковтнувши останній шматок, він сказав:

— Подивися. За моїм правим плечем — людина. Притулилася до стіни. Довге сиве волосся, руки складені на грудях. Ти знаєш, хто він?

Келен відкусила шматок коржа і, не припиняючи жувати, глянула через його плеча.

— Це Птахолов. Я не знаю про нього нічого, окрім того, що він може закликати птахів.

Річард взяв ще один корж, згорнув його й відкусив.

— Думаю, нам пора з ним поговорити.

— Чому?

— Тому, — спідлоба глянув на неї Річард, — що він тут головний.

— Головні — старійшини, — насупилася Келен.

Річард злегка посміхнувся.

— Мій брат завжди говорить, що справжня влада не показується на людях. — Він пильно подивився на Келен сірими очима. — Старійшини — лише декорація. Їх поважають і виставляють напоказ. Вони — як черепи на жердинах, тільки шкіра ще при них. У них є авторитет, їх, здається, шанують, але приймають рішення не вони. — Річард вказав очима на Птахолова, який притулився до стіни у них за спиною. — Вирішує він.

— Тоді чому він ховається?

— Тому що, — посміхнувшись, відповів Річард, — хоче перевірити нашу кмітливість.

Річард піднявся і простягнув їй руку. Келен засунула в рот залишок коржа, витерла руку об штани і подала йому свою. Поки Річард допомагав їй піднятися, вона думала, як їй подобається його манера завжди подавати їй руку. Він був першою людиною, яка це робила. Почасти саме тому з ним завжди було так легко.

Вони вийшли під дощ