Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
П’яте відгалуження...
І ще одне.
Мені був потрібний сьомий бічний тунель. Наблизившись до нього, я зупинився. Тунель був не надто довгий. Я подумав про тих людей, які проходили тут раніше, а тоді рушив уперед, до великих важких дверей, обшитих металом. Праворуч від них у стіну був убитий сталевий гак, на ньому висів великий ключ. Я зняв його, відімкнув двері й повісив ключа на місце, бо знав, що вартовий, роблячи тут обхід, перевірить двері й замкне їх знову. Я вже не вперше запитав себе: навіщо замикати ці двері, якщо ключ висить поруч із ними? Це виглядало так, ніби щось небезпечне могло проникнути до Палацу звідти, крізь Двері. Я запитував про це, але жоден з тих, кого я питав, не мав відповіді. Традиція, відповідали вони мені. Джерард і Флора порадили, щоб я поцікавився у Рендома та Фіони. Обоє вони гадали, що про це може знати Бенедикт, але я так і не зібрався його запитати.
Я добряче натиснув на двері, але нічого не сталося. Поставив ліхтарі на підлогу й натиснув щосили. Двері заскреготіли й повільно подалися всередину. Я увійшов, прихопивши зі собою ліхтарі.
Двері самі зачинилися за мною, і Фракір, дитя Хаосу, шалено засмикалась у мене на руці. Я згадав, за яких обставин був тут минулого разу, і зрозумів, чому тоді ніхто не брав із собою зайвого ліхтаря: Лабіринт сам світився блакитним сяйвом на чорній підлозі, освітлюючи грот достатньо, щоби можна було роздивитися, куди йти.
Я запалив другий ліхтар. Перший поставив біля Лабіринту там, де стояв сам, а з другим у руках обійшов круг Лабіринту та поставив світильник із протилежного боку. Мене не обходило, що Лабіринт начебто давав достатнє освітлення для наміченої справи. Я вважав, що ця клята штука безжальна, непрогнозована та й просто схильна до справжнього шантажу. Отож, якщо я, попри її присутність, матиму додатковий власний світильник, то почуватимуся значно впевненіше.
Підійшовши до того кута, звідки починався Лабіринт, я уважно вивчав заплутаний візерунок кривих ліній. Наказав Фракір заспокоїтись, але власні страхи подолати до кінця не міг. Якщо це була реакція Лоґрусу, який я мав у собі, то чи не може статися так, що й Лоґрус опиратиметься мені, тепер, коли я ношу в собі ще й образ Лабіринту? Та все це безплідні міркування...
Я спробував розслабитися. Глибоко вдихнув й видихнув. Заплющив на мить очі. Зігнув коліна. Опустив плечі. Зволікати далі нема сенсу...
Розплющивши очі, я поставив ногу на Лабіринт. Тієї ж миті з-під ноги вилетіли іскри. Я зробив іще крок. Ще більше іскор. Тихе потріскування. Ще крок. Я відчув легенький опір своїм подальшим рухам...
Тепер пригадав, пригадав усе, що відчував першого разу: холод, слабкі розряди, легкі й складні ділянки. Десь усередині мене була мапа Лабіринту, і я ніби зчитував з неї маршрут, коли проходив першу криву, а опір зростав, іскри здіймалися вище, волосся моє потріскувало й ставало дибки, усе тіло вібрувало...
Підійшовши до Першої Запони, відчув себе в аеродинамічній трубі. Кожний рух потребував величезних зусиль. Точніше сказати, рішучості. Продовжуючи напирати, я просуватимусь уперед, хоча й повільно. Фокус полягав у тому, аби не зупинятися. Розпочати знову було б неймовірно важко, а подекуди й неможливо. Наразі потрібно було тиснути, тиснути наполегливо. Ще кілька секунд, і я подолаю цей відрізок. Далі йти буде легше, деякий час. Друга Запона — ось справжній убивця...
Поворот, ще один...
Я пройшов. Тепер, знав, йти буде певний час не так важко. Я пішов широкими кроками, упевненіше. Може, Флора мала слушність. Принаймні ця частина здалася трохи легшою, ніж минулого разу. Я подолав довгу криву, тоді крутий розворот. Іскри вже сягали і халяв чобіт. Мій мозок заполонили думки про те кляте 30 квітня, про родинну політику в Дворах, де билися на дуелях та помирали, і таким чином покоління за поколінням прокладало собі шлях за допомогою заплутаних та кривавих ритуалів, здобуваючи статус, домагаючись його підвищення. З мене досить. Не хочу й згадувати... Може, діють вони вишуканіше, але крові там пролито більше, ніж в Амбері, й усе заради того, аби здобути хай яку крихітну перемогу над своїми родаками...
Я заскрипів зубами. Важко було утримати свій мозок зосередженим на дуже нагальному завданні. Це штучки Лабіринту, певна річ. Тепер я пригадав і цей його трюк. Ще один крок... Поколювання наразі піднялось аж до стегон... Потріскування стало гучним, наче ревіння бурі... Поставити ногу, тоді другу... Підняти, поставити... Волосся дибки... Поворот... Уперед... Завести «Зоряний Спалах» до гавані, осінній шторм наближається, Люк порається біля вітрил, а вітер дме нам у спину, наче подих із драконячої пащі... Ще три кроки, а опір усе зростає...
Я дістався Другої Запони, і раптом накотило відчуття, ніби намагаюся виштовхати автомобіль з баюри, заповненої багнюкою... Я докладаю усіх сил, аби рухатись уперед, а результат надто малий. Рухаюся з повільністю льодовика, а іскри танцюють мені коло пояса. Я і сам став блакитним полум’ям...
Усі думки, що відволікали мене, вилетіли з голови. Навіть Час кудись щезнув, залишивши мене самого. Зосталася тільки істота, без минулого, без імені, на яку я перетворився, котра всім своїм нутром бореться проти інерції власних минулих днів, і співвідношення це так збалансоване, так врівноважене, що я навіки застиг би тут, на пів-кроці, якби маси та сили з обох боків занулилися, дуже просто, коли б не була присутня ще й воля... Вона виступає тут у чистому вигляді, тому здається, що просування вперед залежить тепер головно від неї, а не від фізичних зусиль...
Ще один крок, тоді ще один, і я пройшов. Я постарішав на століття, і рухаюсь знову, і знаю, що зроблю це, попри те, що наближаюся до Великої Кривої — важкої, небезпечної, довжелезної. Ні, тут усе не так, як у Лоґрусі. Тут сила синтетична, а не аналітична...
Всесвіт, здається, обертається навколо мене колесом. Із кожним кроком тут відчуваю, наче розпливаюся, а тоді знову фокусуюся, розпадаюся на частини й знову збираюся докупи, розпорошуюся й відновлююся, помираю й оживаю...
Поворот назовні... ще один... Потім три криві, а за ними прямий відрізок. Я просуваюся вперед. Запаморочення, нудота. Я мокрий до рубчика. Кінець прямої лінії. Тепер низка дуг. Поворот. Поворот.
