Чорнильна кров - Корнелія Функе
Перш ніж старий устиг щось сказати, Принц затис йому рота долонею.
— Досить! — сказав він. — Твій Козимо мертвий. Людина, яку вони через твої пісні вважають Сойкою, теж скоро помре. Ти дуже любиш бавитися зі смертю, чорнильний ткачу. — А далі, повернувшись до своїх людей, сказав: — Шукайте поранених! Поспішайте! Ми вже давно мали зникнути з дороги.
Вони знайшли майже два десятки вцілілих. Два десятки вцілілих і сотні загиблих. Розбійники зібрали поранених і рушили в дорогу. Феноліо мовчки плентався за ними, не питаючи, куди вони йдуть.
— Старий іде з нами? — запитав Принца Вогнерукий.
— Куди ж йому ще йти?
Порожні сторінки
Немов на полотнах, на аркушах ми
Творим з тобою, мій друже, книжки.
Немов виринають вони з небуття,
Як друкар в папір удихає життя.
Майкл Конґель. Вірш про біле мистецтво
Меґі саме розповідала Мо про свята Тлустого князя, про Чорного Принца і Фаридові ігри зі смолоскипами. Мо обійняв її, ніби хотів захистити, коли запищав засув і до камери зайшла Мортола з Бастою і Свистуном по обіруч. Від сонячного проміння, яке освітлювало камеру, обличчя Басти було схожим на варене м'ясо омара.
— Як зворушливо! Донька і татусь знову разом, — процідила Мортола.
— Тільки швидше! — прошепотів вартовий крізь двері. — Якщо Змієголов дізнається, що я вас сюди впустив, мені три дні стояти біля ганебного стовпа!
— Ну, якщо він тебе туди поставить, то я добре за це заплатила. — І, повернувшись до Меґі, прошепотіла: — Цікавий текст ти сховала під сукнею. Найбільше Змієголову сподобались три особливі слова. Та книжку, яку ти йому пообіцяла, він усе одно хоче. Він легковірний дурень, як усі князі! В тексті, який ти сховала, розповідається також, що Козимо Вродливий здобуде цей замок і вб'є Змієголова за допомогою книжки, яку твій батько зробить. Але як йому це вдасться? Козимо мертвий, і цього разу назавжди. Твій язик втратив чарівну силу! Книжка, яку Мо змайструє Змієголову, буде книжкою з порожніми сторінками. І коли Срібний князь це нарешті зрозуміє, вас двох від ката нічого не врятує. І Мортола нарешті помститься.
— Що це означає, Мортоло? — спитав Мо тихо. — Ти мрієш посадити Басту на трон Змієголова? Або, може, сама хочеш на нього сісти?
— Що б я там не планувала, Чарівновустий, — просичала вона, — до цього тобі не дожити. Для тебе оповідка скінчилась. Чому він не в кайданах? — крикнула вона на Свистуна. — Він полонений чи, може, ні? Зв'яжіть йому хоч руки, коли вестимете його звідси.
Меґі хотіла перешкодити їм, але Мо застережливо на неї подивився.
— Повір мені, Чарівновустий! — шепотіла Мортола, коли Свистун грубо зв'язував йому за плечима руки. — Навіть якщо Змієголов тебе відпустить після того, як ти йому зробиш книжку, далеко тобі не втекти. Відведіть цих двох у стару світлицю! Але пильнуйте, коли вони переплітатимуть ту книжку.
Стара світлиця містилась у віддаленій частині Сутінкового замку. Баста і Свистун вели їх запилюженими порожніми коридорами. Протяг вільно гуляв у цій частині замку: віконні пройми було не засклено.
У світлиці, схоже, давно ніхто не жив. Блідо-червону матерію, якою застелено ліжко, роз'їла міль. Букети квітів у глечиках на підвіконні давно засохли. Посеред кімнати стояв нашвидкуруч збитий стіл, а за ним — чоловік, блідий, наче папір, волосся сиве, а на пальцях чорнильні плями. На Меґі він лише зиркнув, а от Мо оглядав дуже ретельно.
— Це він? — спитав чоловік Свистуна. — Ця людина виглядає так, ніби в житті навіть книжки в руках не тримала, я вже не кажу, що він має бодай крихту уявлення, як її робити.
Меґі побачила, як на обличчя Мо прокралась усмішка. Він мовчки підійшов до столу й оглянув інструменти.
— Мене звати Тадео. Я бібліотекар, — вів далі незнайомець роздратовано. — Ось цей папір коштує більше, ніж твоє жалюгідне розбійницьке життя. Найвитонченіша робота найкращих виробників. Його досить, щоб переплести більше, ніж дві книжки на п'ятсот сторінок. Справжній палітурник надав би перевагу пергаменту.
Мо простягнув до Свистуна зв'язані руки.
— Можна посперечатися, — сказав він, коли Срібноносий розв'язував йому руки. — Радій, що я попросив дістати папір. Пергамент для такої книжки коштував би цілого статку. Я вже не кажу про сотню кіз, яких треба було б зарізати. Щодо аркушів, то їхня якість аж не така добра, як ти стверджуєш. Груба робота. Та коли немає кращого, то і з цих щось вийде. Сподіваюся, папір добре склеєно. Інструменти виглядають непогано.
Ніж і кісточка, прядиво, кручена нитка і голки на брошурування, клей і горщик, букове дерево на сторонки, шкіра на обшивку… Мо потримав кожен інструмент у руках, перш ніж взятися до роботи.
— А де прес і фальцювальний верстат? І на чому мені розігрівати клей?
— Ти… отримаєш усе, що треба, ще до того, як стемніє, — відповів Тадео збентежено.
— Мені потрібен ще напильник, шкіра і пергамент на корінець.
— Звичайно, все, що скажеш. — Бібліотекар кивнув, послужливо всміхаючись.
— От і добре. — Мо сперся двома руками на стіл. — Вибач, але в мене ще заслабі ноги. Сподіваюся, шкіра м'якша за цей папір. — Він узяв горщик і понюхав клей. — Побачимо, чи підходить клей. Принеси мені також клейстер. Клей я використовуватиму лише на палітурку: він занадто добре смакує книжковим черв'якам.
Меґі насолоджувалася здивуванням на обличчях. Тільки Баста лишався незворушний: він знав, що привів палітурника, а не розбійника.
— Моєму татові потрібен стілець, — сказала Меґі бібліотекареві.— Хіба ви не бачите, він поранений? Йому стоячки працювати, чи як?
— Стоячки? Ні, звісно, ні! Я одразу звелю принести стілець, — відповів бібліотекар, розглядаючи Мо. — Ви… е-е… Як на мародера, ви на диво багато знаєте про те, як переплітати книжки.
Мо подарував йому усмішку.
— Хіба мародер не міг колись бути палітурником? Хіба серед тих, хто став поза законом, немає гарних фахівців? Селяни, шевці, цирульники, шпільмани…
— Принесіть нарешті крісло! — нетерпляче гукнула Меґі бібліотекареві, коли Мо знову сперся на стіл.
— Так, звичайно! Негайно! — Тадео заповзято вибіг з кімнати.
— Послухайте-но цю відьмочку! Кермує, як князівський парубійко! Вона ж донька людини, яка зможе зачинити смерть між двома дерев'яними пластинами! А як ти, Басто? Ти віриш її казочкам?
Баста схопився за амулет на шиї. Цього разу його оберіг нагадував людський палець.
— Хто знає! — пробурмотів він.
— Так, хто знає? — повторив Мо, він навіть не повернувся до них. — Але що я точно можу, то закликати смерть, правда, Басто?
