Чорнильна кров - Корнелія Функе

— Мені дуже шкода, Мо, — прошепотіла Меґі. — Дуже шкода. Інколи Феноліо — жахливий стариган!

— Ух. Ну що ж.

Можливо, тому Орфей так легко його зачитав. Він же був частиною історії.

— Як думаєш? Мені пишатися Феноліо чи скрутити йому старі в'язи?

Меґі поклала йому руку на чоло.

— Ти гориш. Лягай. Тобі треба відпочити.

Як часто він казав їй ці слова, скільки ночей сидів біля її ліжка: кір, віспа, скарлатина… «Меґі, Меґі, — стогнав він, коли вона захворіла на коклюш. — Ти можеш уберегтися бодай від однієї дитячої хвороби?»

Лихоманка наливала його тіло свинцем. Коли Меґі нахилилась над ним, йому на мить здалося, ніби біля нього сидить Реза.

— А де Вогнерукий і Фарид? Вони були з тобою? Їх теж зловили? — Від температури язик важчав.

— Напевно, ні. Ти знав, що у Вогнерукого є дружина?

— Так. Баста через неї порізав йому обличчя. Ти її бачила?

Меґі кивнула.

— Вона дуже вродлива. Фарид ревнує до неї.

— Отакої! Я думав, він закоханий у тебе.

Меґі зашарілась.

— Меґі! — Мо підвівся. Та коли вже зникне ця лихоманка? Від неї він став немічним, мов стариган. — Я, без сумніву, щось пропустив. Моя дочка закохується, а я пропускаю таку подію! Ще одна причина проклинати цю бісову книжку. Ти мусила лишитися з Фаридом. Фарид, без сумніву, страшенно хвилюється через тебе. Бідолашний хлопчина. Він тебе хоч поцілував?

— Мо! — Меґі відвернулась, бо зніяковіла, проте усміхалась.

— Я мушу таке знати. Мені здається, навіть маю дати дозвіл на такі справи, хіба ні?

— Мо, припини! — Вона штурхонула його ліктем у бік, як завжди, коли він кепкував з неї. І злякалась, коли його обличчя скривилося від болю. — Пробач, — прошепотіла вона.

— Ну, болить — значить, живу. Може, побавимося в нашу давню гру. Уявімо собі, що ми в іншій історії. Скажімо, про хобінгів, там досить мирно. Або з дикими гусьми і з вартом. Що скажеш?

Меґі мовчала. Досить довго. Тоді схопила його руку і прошепотіла:

— Я б краще уявила, що ми разом у хащі: ти, я і Реза. Тоді я показала б вам фей, вогняних ельфів, дерева, що шепочуть. Або ні! Бальбулюсову майстерню! Так. Нам би туди потрапити. Він ілюструє книжки, Мо! В Омбрійському замку! Він найкращий. Ти б побачив його пензлі і фарби…

— Гаразд, — сказав Мо і ще раз погладив її світле волосся. — Як хочеш. Уявімо, що ми в Омбрійському замку. Еге ж, на ці пензлики я подивився б залюбки.

Що тепер?

Я бачив книжку безмежну, Книжку вільну.

Сторінки — фантастичний розмай, У кожнім рядку — новий горизонт.

Бачив нові небеса, І землі, і душі.

Клайв Баркер. Абарат

Фарид чекав біля статуї, як і домовилися. Він захрип від розчарування.

— Я увійшов до вежі. Я навіть бачив камеру, та Меґі занадто добре стережуть. А на кухні казали, що вона відьма і що її вб'ють разом з її батьком!

— А ти думав, вони такого не скажуть? Ще щось?

— Так, щось про Рудого Лиса. Що він відішле Козимо назад до мертвих.

— Ага. Нічого про Чорного Принца?

— Лише що вони його шукають, та не можуть знайти. Кажуть, ведмідь і Принц міняються тілами, тому інколи ведмідь — Принц, а Принц — ведмідь. І що він уміє літати і робитися невидимим, що він урятує Сойку!

— Справді? — Вогнерукий тихо засміявся. — Принцові сподобається. Досить гаяти час.

— Гаяти? — Вогнерукий відчув, як Фаридові пальці чіпляються за його руку. — Чому? Ми можемо сховатися, замок такий великий, ніхто нас не знайде!

— І що ти хочеш тут робити? Меґі не піде з тобою. Хіба ти забув, про що вона збирається домовитися зі Змієголовом? Реза сказала, щоб зробити книжку, потрібні тижні. І Змієголов до них навряд чи пальцем доторкнеться, поки не отримає цю книжку. Ходімо нарешті! Треба знайти Принца й розповісти йому про Ворона.

Вони прослизнули крізь браму разом із загоном панцерних вояків. Вогнерукому стало цікаво, куди це вони вирушили так пізно вночі. «Хоч би не на полювання за Принцом», — подумав він.

Панцерні поскакали по дорозі, яка вела від Зміїного пагорба в ліс. Вогнерукий стояв і дивився їм услід, аж раптом на нього вискочило щось пухнасте. Він відсахнувся і наштовхнувся на шибеницю. Дві ноги зателіпалися вгорі. А в його руку кігтями вчепився Ґвін.

— Ти таки хочеш мене вбити, ти, тварюко? — Серце вискакувало Вогнерукому з грудей, коли він схопив куницю. — Звідки ти взявся?

З замкової тіні виринула Роксана.

— Вогнерукий? — прошепотіла вона, шукаючи очима його невидиме обличчя. За її ногами з'явився Проноза, задер ніс і винюхував Вогнерукого.

— А хто ж іще? — Він потягнув Роксану за собою, притис міцно до стіни, щоб вартові на вежах її не побачили. Цього разу він не запитав, чому вона за ними пішла. Він занадто радий, що вона тут. Навіть коли полегшення на її обличчі на мить нагадало про сумне Резине обличчя.

— Ми нічого не вдіємо зараз, — прошепотів він. — А ти знала, що Ворону в замку завжди раді?

— Ворон?

— Кепські новини. Скачи назад до Омбри і подбай про Єґана та Бріану. Я знайду Чорного Принца і розповім йому про нашу білу ворону.

— А як ти його знайдеш? — Роксана всміхнулася. — Відвести тебе до нього?

— Ти?

— Так. Принц добре дбає про свій строкатий люд, — прошепотіла вона. — І ти, напевно, розумієш, що золото, яке він роздає калікам і старим, вдовам і сиротам, він заробляє не лише фокусами на ринках. Його люди — вправні браконьєри і жахіття для збирачів податків, вони всюди в лісі мають сховки, часто вони поранені або хворі… Кропива не знається з розбійниками, мохині тим паче, а багатьом цирульникам розбійники не довіряють. Тому йдуть до мене. Я не боюся лісу, я вже була в його найтемніших куточках. Рани від стріл, поламані кістки, жахливий кашель — я знаю, як усе це вилікувати. Принц мені довіряє. Для нього я назавжди — дружина Вогнерукого, навіть коли була одружена з іншим.

— Хіба ти не казав, що нам треба зникнути, перш ніж зійде сонце? — раптом почувся Фаридів голос.

Він забув про хлопця. Фарид мав рацію. Ранок невдовзі, тінь Сутінкового замку, без сумніву, — не найкраще місце, щоб балакати про померлих чоловіків.

— Гаразд, лови куниць! — прошипів Вогнерукий. — Бодай раз злякаєш мене так до смерті, більше ніколи не дозволю тобі ставати невидимим, зрозумів?

Мансарда

— О, Capo. Це ж майже оповідання.

— Це і є оповідання. Ми всі — оповідання: ти, я, міс