Чорнильна кров - Корнелія Функе

Старий бібліотекар ступив крок назад.

— Тоді це все-таки ви! — видихнув він. — Надія бідних, жах катів, месник і розбійник, ліс його дім, як у ведмедів і вовків!

Мо закрив книжку і зачепив металеві замки за обтягнену шкірою палітурку.

— Ні, — сказав він. — Ні, це не я, але я вам все одно дуже вдячний за книжку. Я давно вже не тримав їх у руках, буде приємно нарешті знову щось почитати. Правда ж, Меґі?

— Так, — погодилася вона і взяла книжку. Пісні про Сойку. Що б сказав Феноліо, якби дізнався, що Віоланта наказала збирати їх потайки!

— Мені дуже шкода, — мовив Тадео і рішуче витягнув у неї книжку з рук. — Але я не можу залишити жодної книжки тут. Мортола погрожує, що звелить осліпити того, хто принесе бодай одну книжку в цю світлицю. Осліпити, уявіть собі! Лише ж очі розкривають нам світ книжок! Я вже й так дуже ризикнув, прийшовши сюди, але я так прив'язався до цих книжок, що просто мусив запитати про пораду. Прошу, скажіть мені, що мені зробити, щоб їх урятувати!

Меґі була настільки розчарована, що вона відмовила б у його проханні.

— Звичайно, — сказав Мо. — Я запишу, що треба зробити. Потрібен час — тижні, місяці Я не знаю, чи зможете дістати всі суміші, та спробувати варто. Я неохоче даю такі поради, але вам доведеться розклеїти одну з книжок, бо, щоб її врятувати, треба, щоб сонце вибілило сторінки. Якщо ви не знатимете, як це зробити з найменшими втратами, я з радістю допоможу. Мортола може спостерігати за моєю роботою, якщо вона хоче переконатися, що я не займаюся нічим небезпечним.

— О, я вам вдячний! — Стариган низько вклонився. — Я щиро сподіваюся, що Змієголов залишить вам життя або бодай подарує швидку смерть.

— Мо! Не допомагай йому! — сказала Меґі, коли вартовий зачинив двері на засув. — Він жалюгідний боягуз!

— О, я його добре розумію. Хоч у нашому світі вигадали таку корисну річ, як шрифт для сліпих, я б не дуже хотів жити без очей.

— Байдуже! Я б йому не допомагала.

— Ти колись бачила такі гарні книжки, Меґі? — запитав він і простягся на ліжку.

— Авжеж! — відповіла Меґі. — Кожна, яку мені дозволяють прочитати, краща за ці, чи не так?

Мо не відповів. Він спокійно сопів. Сон нарешті знайшов його.

Доброта і милосердя

Ось висим — п'ять чи шість нас, — і погас

Вогонь життя в тілах, таких бридких,

Гниє і опадає м'ясо з них,

На порох перетліють скоро й кості.

Франсуа Війон. Епітафія у формі балади, писана собі й своїм товаришам у чеканні шибениці

— Коли ми повернемось? — Фарид запитував Вогнерукого кілька разів на день і щоразу чув ту ж відповідь:

— Не сьогодні.

Бойовище в лісі відбулося майже два тижні тому. Фаридові було шкода часу, який вони гають у мансарді.

— Що буде з Меґі? Ти обіцяв, що ми повернемось!

— Якщо ти і далі діставатимеш мене, я забуду свою обіцянку, — сказав Вогнерукий і пішов до Роксани.

День і ніч вона доглядала за пораненими, сподівалася, що хоч ці чоловіки повернуться в Омбру, проте декому зарадити не змогла.

«Він залишиться з нею, — думав Фарид щоразу, коли бачив Вогнерукого біля Роксани. — І я муситиму повертатися в Сутінковий замок сам». Ця думка завдавала такого болю, наче його кусав вогонь.

На п'ятнадцятий день, коли у Фарида з'явилося відчуття, що він ніколи не змиє запах мишачого лайна і блідих поганок, двоє шпигунів принесли новину: в Змієголова народився син. І щоб відсвяткувати цю подію — так оголошували герольди на площах — він за два тижні на знак своєї доброти й милосердя звільнить усіх в'язнів Сутінкового замку. Включно з Сойкою.

— Брехня! — сказав Вогнерукий. — У Змієголова замість серця смажена перепелиця. Він нікого ніколи не відпустить із милосердя, байдуже скільки синів у нього народиться.

Чорний Принц не вірив у милість Змієголова, як і Вогнерукий, попри всі запевнення Феноліо, що все станеться саме так, як і повідомили шпигуни. До пізньої ночі розбійники радилися. Фаридові заборонили брати участь, а Вогнерукого запросили до ради.

— Що вони планують? Ну, розкажи нарешті! — запитав Фарид, коли Вогнерукий вийшов з печери.

— За тиждень вони вирушають.

— Куди? До Сутінкового замку?

— Так. Побачимо, чи й далі так радітимеш. Нам, як хробакам, знову треба заповзти в землю, і цього разу набагато глибше, ніж тут…

— Ще глибше?

Звичайно. Сутінковий замок: жодного кутка, де б сховатися, жодного куща, жодного дерева.

— Біля підніжжя північного схилу є покинута копальня. Предок Змієголова, здається, занадто глибоко звелів копати, і багато штолень завалилося. Та це трапилося так давно, що й сам Змієголов не пам'ятає про цю копальню. Лихе місце, проте добрий сховок, до того ж єдиний біля Змієгори. Ведмідь знайшов вхід туди.

— А тоді? — запитав Фарид.

— Чекати, чи Змієголов дотримається обіцянки.

— І все?

— Про решту дізнаєшся згодом.

— Ви берете старого з собою? — розчаровано запитав Вогнерукий, коли побачив Феноліо серед тих, хто вирушав у похід. — Ви збожеволіли? Відведіть його куди-небудь, найкраще до білих жінок, відішліть його геть!

— Урешті-решт, що ти маєш проти нього? — запитав Принц. — Безневинний стариган. Навіть моєму ведмедю він подобається. Він написав для нас кілька гарних пісень, уміє розказувати чудові історії, хоча зараз у нього не багато бажання розповідати. Крім того, він не хоче до Омбри.

— Не дивно, з усіма тими вдовами й сиротами, — відповів Вогнерукий.

Коли Феноліо подивився в його бік, Вогнерукий глянув на нього таким крижаним поглядом, що старий поспіхом відвернувся.

Це був мовчазний марш. Кілька разів Вогнерукому доводилося викликати вогонь, щоб прогнати створінь, яких ніхто не бачив, проте всі відчували. Фарид стомився до смерті, обличчя й руки геть роздряпані колючками. Аж тут над верхівками дерев виринули срібні вежі.

Принц повів людей до північного схилу Змієгори. Земля морщилася, мов зіжмаканий одяг, дерева щулилися, наче занадто часто чули звук сокир. Фарид ще ніколи не бачив таких дерев. Їхнє листя чорне, як ніч, їхня кора колюча, як їжак. Гілки рясніли червоними ягодами.

— Мортолині ягоди! — прошепотів Вогнерукий, коли Фарид нарвав жменю ягід. — Ці дерева ростуть дуже швидко, вистрілюють з-під землі, мов гриби, і не дають рости іншим деревам. Ці кусючі дерева, як їх називають, мають отруйне листя, отруйні ягоди, їхня кора обпікає руки гірше, ніж вогонь.

Фарид