Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Коли дістався гребеня над лісом, яким щойно йшов, заясніла вузька смуга. Не зупиняючись, я проминув три масивні сходинки меморіалу й почав спускатися північним схилом. Він був покотистим, далі уривався стрімко в бік північного сходу, а тоді йшов знову положистіше. Коли стежка вдруге повернула на північний захід, довелося подолати ще один крутосхил, потім іще один. Після цього стежина стала майже рівною, і я знав, що такою вона тепер і буде. Високе плече Колвіра у мене за спиною затуляло всі ознаки близького світанку, які помітив раніше, і над моєю головою та попереду розстилалися тільки зоряна ніч та чорні силуети скель. Утім, я приблизно знав, де йду, бо ж уже проходив цією стежиною раніше, хоча тоді й зупинявся тут дуже ненадовго.

Після перевалу подолав іще дві милі, й тепер, наближаючись до мети подорожі, притишив кроки, роздивляючись навкруги. Шукав простору галявину на схилі, що абрисами нагадувала підкову. Коли я вийшов на неї, мене охопило дивне відчуття. Не те, щоб я свідомо аналізував свої почуття та передчуття, але щось таке коїлося в моїй душі. Галявина лежала між високих скелястих стін, наче в каньйоні. Знайшовши стежку, я пішов нею, трохи вниз, до двох дерев, що чорними тінями вимальовувалися крізь пітьму. Пройшов між ними й наблизився до приземкуватої кам’яної будівлі, геть зарослої чагарником та високою травою. Я зрозумів, що ґрунт був завезений сюди, аби насадити рослини, але з часом про це місце забули, і все тут стало занедбаним.

Сівши на одну з кам’яних лав біля стіни, чекав світанку. Це була гробниця мого батька, точніше, мавзолей, зведений дуже давно, тоді, коли тата вважали мертвим. Опісля він вважав дуже кумедним мати змогу відвідувати це місце. Можливо, тепер статус цього місця знову змінився. Тепер, цілком можливо, це й справді мавзолей. Прибирає це іронію з цього місця чи, навпаки, посилює її? Я не міг вирішити. Але, хоч як, а це місце схвилювало мене сильніше, ніж очікував. Я прийшов сюди не на прощу.

Я прийшов сюди в пошуках миру і тиші. Такий чаклун, як я, конче потребує їх, аби створити певні чари. Я прийшов сюди, аби...

Можливо, я надто раціоналізую. Обрав саме це місце, бо ця гробниця, справжня вона чи фейк, має на собі ім’я «Корвін», і тут відчуваю присутність батька. Я хотів би знати його краще, і, можливо, в цьому місці перебуваю найближче до нього. Раптом зрозумів, чому я повірив Люку. Тоді, у Лісовому будинку, він мав слушність. Якби я дізнався, що Корвін мертвий, і знав, хто винний у його смерті, я б облишив усі інші справи й вирушив би пред’явити рахунок і отримати оплату, змусивши винного розписатися кров’ю. Навіть якби я не знав Люка, як його знав, легко уявив би себе в таких обставинах, тому й не міг його осуджувати.

Прокляття! Чому ми маємо малювати один одного якимись монстрами, якщо за нашими діями стоять справжній біль, відчай, конфлікт обов’язків?

Я підвівся. Розвиднилося достатньо, аби міг бачити, що я роблю.

Зайшовши всередину, я наблизився до ніші у стіні, де стояв порожній кам’яний саркофаг. Він здавався ідеальним сейфом, але я стояв перед ним і вагався, і руки у мене тремтіли. Це просто смішно. Я знав, що його там нема, що це просто порожня скриня, на якій вирізьблено напис. Але лише за кілька довгих хвилин зміг змусити себе взятися за кришку й підняти її...

Звісно, саркофаг був порожній, як бувають порожніми мрії та острахи. Я вкинув усередину блакитний ґудзик і опустив кришку на місце. Якого біса?! Якщо Шару захоче його повернути, хай зрозуміє натяк: граючи в такі ігри, він копає собі могилу.

Під чисте небо я вийшов, залишивши у склепі свої сумніви й почуття. Пора починати. Мені треба начаклувати купу заклинань, хай будуть напоготові. Я не збирався тихо й мирно з’явитися в місці, де гуляють шалені вітри[64].

11

Я стояв на пагорбі, що здіймався над садом, і милувався осіннім різнобарв’ям. Вітер грав моїм плащем. Палац купався в медовому полудневому світлі. Повітря було прохолодним. Сухе листя жмуттям прокотилося повз мене, зашарудівши, наче мишача зграйка, вітер підхопив його та здмухнув із доріжки, закрутивши вихором.

Проте я спинився не для того, аби насолодитися красою краєвиду. Мені довелося зупинитися, бо треба було заблокувати контакт через Козир, уже вдруге впродовж цього дня. Перша спроба увійти зі мною в контакт сталася, коли я саме готував заклинання, навішуючи його, наче гірлянду з мішури, на образ Хаосу. Я вирішив, що це або Рендом, роздратований, бо я повернувся до Амбера, але й не подумав відзвітувати перед ним про свої останні кроки та про свої плани, або Люк одужав і чекає від мене допомоги в штурмі Вежі. Мені спали на гадку саме вони, бо уникнути спілкування з ними я бажав найсильніше — адже їм обом не сподобалося б те, що я збираюся робити, хоч і з різних причин.

Виклик ослабнув, зник, і я спустився стежкою, пройшов крізь живопліт та увійшов до саду. Не хотів витрачати заклинання на те, щоб маскувати своє переміщення. Тому обрав стежину, що повертала ліворуч і пролягала під наметом дерев. Тут мене ніхто не помітив би, визирнувши з вікна. Можна було, звісно, просто козирнутися до Палацу, але карта завжди переносить мене до головного вестибюля, а я не знав, з ким можу там зіштовхнутися.

Тому я просто пішов, куди мені треба.

Я зайшов, як і виходив, крізь кухню, заразом зробивши собі канапку та випивши склянку молока. Потім піднявся чорними сходами на один поверх, роззирнувся навколо й потрапив до своїх кімнат непоміченим. Тут підперезався поясом із мечем, який залишав висіти у головах свого ліжка, перевірив клинок, розшукав короткий кинджал, мій сувенір з Хаосу, подарунок Борквіста, нирця в Безодню, котрому я одного разу посприяв із вступним словом (він був поет середньої руки), і це вилилось у протекцію, та причепив кинджал до пояса з іншого боку. Пришпилив Козир зсередини свого лівого рукава. Вимив руки та обличчя, почистив зуби. Ще якихось виправдань для зволікання знайти не міг. Мусив іти та робити те, що мене лякало. Це був необхідний етап мого плану. Раптом я відчув приголомшливе бажання йти морем під вітрилами.