Буря Мечів - Джордж Мартін

— Вовчиця на чотирьох лапах чи на двох ногах?

— На двох ногах,— мовила Міра.— Вовчиця кинулася на зброєносців з турнірним мечем і розігнала всіх трьох. Краножанин був весь у синцях і крові, тож вона забрала його до себе в лігво, щоб промити рани й перев’язати бинтами. Там він познайомився з братами з її зграї: з їхнім ватажком — диким вовком, з тихим вовком біля нього і з вовченям — наймолодшим з чотирьох.

Того вечора в Гаренхолі мав відбутися бенкет на честь відкриття турніру, і вовчиця наполягла, щоб і краножанин узяв у ньому участь. Роду він був високого, тому мав повне право теж сидіти на лавці разом з усіма. Цій вовчиці нелегко було відмовити, тож вона звеліла вовченяті підшукати гостю вбрання, гідне королівської учти, й вони вирушили у великий замок.

Під Гареновим дахом він їв і пив разом з вовками та їхніми присяжними мечами — курганцями, лосями, ведмедями й тритонами. Королевич-дракон заспівав страшенно сумної пісні, аж вовчиця розхлюпалася, та коли її брат-вовченя піддражнив її через сльози, вона вилила йому на голову вино. Заговорив чорний брат, закликаючи лицарів приєднуватися до Нічної варти. У війні винних кубків лорд штормових земель перепив лицаря черепів і цілунків. Краножанин спостерігав, як панна з розсміяними фіалковими очима танцює спершу з білим мечем, тоді з червоним змієм, з лордом грифонів і нарешті з тихим вовком... та лишень після того, як дикий вовк запросив її від імені свого родича, який, соромлячись, боявся підвестися з лавки.

У вирі веселощів маленький краножанин зауважив трьох зброєносців, які на нього напали. Один з них служив лицарю вил, другий — лицарю дикобраза, а третій — лицарю з двома вежами на сюрко — цей герб краножани знали дуже добре.

— Це Фреї,— сказав Бран.— Фреї з Переправи.

— І тоді, і тепер,— погодилася Міра.— Вовчиця теж їх побачила й указала на них братам. «Можу тобі підшукати коня й обладунки на тебе»,— запропонувало вовченя. Маленький краножанин подякував йому, але не відповів. У нього краялося серце. Краножани дрібніші за більшість людей, але ж гордості в них не менше! Хлопець не був лицарем, бо серед нашого народу лицарів немає. В човні ми сидимо частіше, ніж у сідлі, а руки наші створені для весел, а не для списів. Хай як він жадав помсти, та побоювався, що тільки пошиється в дурні та зганьбить свій народ... Уночі тихий вовк запропонував йому місце у своєму наметі, але, перш ніж лягати спати, маленький краножанин опустився навколішки біля озера й, позираючи в той бік, де лежить острів Ликів, помолився давнім богам Півночі й Перешийку...

— Невже ти не чув цю історію від свого батька? — поцікавився Джоджен.

— Казки нам розповідала стара Нан. Міро, продовжуй, не зупиняйся на півслові.

Годор, схоже, почувався так само.

— Годор,— мовив він і повторив,— годор, годор, годор, годор.

— Ну,— сказала Міра,— якщо хочеш слухати далі...

— Так. Розповідай.

— Планувалося п’ять турнірних днів,— провадила вона.— Велика семистороння рукопашна, стрілецькі змагання й метання бойових топорів, кінні перегони й турнір для співців...

— Це можеш пропустити,— нетерпляче перебив її Бран зі свого кошика в Годора на спині.— Розказуй про двобої.

— Як зволить королевич. Дочка господаря замку була королевою кохання і краси, її захищали четверо братів і дядько, але всі четверо синів Гаренхолу були переможені першого ж дня. Їхні переможці недовго тішилися, бо й вони дуже скоро зазнали поразки. Таким чином, під кінець першого турнірного дня чемпіоном став лицар дикобраза, а зранку на другий день отримали перемогу лицар вил і лицар двох веж. Але ближче до вечора на другий день, коли вже залягали довгі тіні, на арені з’явився таємничий лицар.

Бран проникливо кивнув. На турнірах завжди з’являлися таємничі лицарі, ховаючи обличчя під шоломами; щити в них були або зовсім без гербів, або з такими гербами, що їх ніхто не впізнавав. Іноді то були замасковані знамениті чемпіони. Одного разу на турнірі переміг Лицар-Дракон, виступаючи як лицар сліз, бо хотів назвати королевою краси й кохання свою сестру, а не королівську коханку. І Баристан Безстрашний двічі вдягав обладунки таємничого лицаря — першого разу йому було всього десять рочків.

— Закладаюся, то був маленький краножанин.

— Ніхто не знав,— сказала Міра,— але на зріст таємничий лицар був невисокий, ще й одягнений у погано припасовані різношерсті обладунки. На гербі в нього на щиті красувалося серце-дерево давніх богів — біле віродерево з червоним розсміяним ликом.

— А може, він приплив з острова Ликів? — запитав Бран.— Це був зеленяк?

У казках старої Нан хоронителі мали темно-зелену шкіру й листя замість волосся. Іноді й роги, але Бран просто не уявляв, як може таємничий лицар вдягнути шолом на роги.

— Його точно послали давні боги.

— Можливо, й вони. Таємничий лицар опустив перед королем списа, а тоді проїхав у кінець арени, де стояли шатра п’ятьох чемпіонів. Сам знаєш, яким трьом з них він кинув виклик.

— Лицарю дикобраза, лицарю вил і лицарю веж-близнючок,— здогадався Бран, який чимало казок переслухав на своєму віку.— Я ж казав, то був малий краножанин.

— Хай хто це був, а давні боги додали моці його рукам. Першим упав з коня лицар дикобраза, далі — лицар вил і нарешті — лицар двох веж. Ніхто їх особливо не любив, тож простолюд радо вітав лицаря розсміяного дерева, як почали називати нового чемпіона. Коли його переможені суперники захотіли викупити коней і лати, лицар розсміяного дерева громовито промовив крізь шолом: «Навчіть своїх зброєносців поводитися гідно — ото й буде ваш викуп». Переможені лицарі добряче вишпетили своїх зброєносців, і їм одразу ж повернули коней і лати. Отак маленькому краножанину відповіли на молитви... чи то давні боги, чи то зеленяки, чи то діти пралісу — хтозна...

«Гарна казка»,— вирішив Бран, поміркувавши секунду чи дві.

— А що трапилося далі? Лицар розсміяного дерева переміг на турнірі й одружився з королівною?

— Ні,— сказала Міра.— Того вечора у великому замку і лорд штормових земель, і лорд черепів і цілунків обидва поклялися розкрити його інкогніто; їх під’юджував ще й король, заявивши, що обличчя, яке ховається під шоломом, не належить до його друзів. Але наступного ранку, коли герольди засурмили в сурми й король усівся на своє місце, з’явилося