Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Буря Мечів - Джордж Мартін

Буря Мечів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Буря Мечів - Джордж Мартін
й не чіпали. Тільки раз мандрівники натрапили на горянина — коли раптовий дощ зі снігом змусив їх шукати прихистку. Знайшов його Літо: винюхав неглибоку печеру під сіро-зеленим гіллям височенного чатового дерева, та коли Годор, зігнувшись, хотів пірнути під скелястий виступ, Бран побачив у глибині жовтогарячі відблиски багаття і зрозумів, що вони тут не самі.

— Заходьте погрієтеся,— почувся чоловічий голос.— Тут під камінням місця досить, щоб нікому на голову не крапало.

Чоловік поділився з гостями вівсяниками, кров’янкою і елем з бурдюка, який мав із собою, але не своїм іменем; їхніх імен він теж не питав. Бран вирішив, що він з Лідлів. Застібка в нього на білячому плащі була бронзово-золота, викувана у формі шишки, а в Лідлів на білій половині біло-зелених щитів якраз і є шишки.

— Далеко до Стіни? — запитав у нього Бран, поки чекали, щоб дощ припинився.

— Не дуже — круки літають і далі,— сказав Лідл, якщо це і справді був Лідл.— Але для тих, у кого крил немає, далекувато.

— Закладаюся,— почав був Бран,— ми б уже там були, якби...

— ...пішли королівським гостинцем,— закінчила за нього Міра.

Діставши ножа, Лідл заходився обстругувати паличку.

— Коли у Вічнозимі сидів Старк, королівським гостинцем могла розгулювати незаймана дівчина в чому мати народила — і ніхто б її і пальцем не зачепив, а подорожніх завжди чекало багаття, хліб і сіль у численних заїздах і тверджах. Та ночі нині похолодали, і двері зачинені. У вовчому лісі засіли кальмари, а королівським гостинцем їздять облуплені, розпитуючи про чужаків.

Ріди обмінялися поглядом.

— Облуплені? — перепитав Джоджен.

— Байстрюкові люди, ага. Він буцімто був мертвий, а виявилося, що не мертвий. І заплатить сріблом за вовчі шкури, я чув, а за деяких повсталих мерців — так і золотом.

Кажучи це, він поглядав на Брана й на Літо, який розтягнувся поряд з ним.

— Що ж до Стіни,— провадив чоловік,— то я б туди не потикався. Старий Ведмідь повів Варту у примарний ліс, а повернулися самі круки, тільки звісток не принесли. Чорні слова на чорних крилах, моя казала мати, та коли птахи і слів не приносять, як на мене, це ще чорніше,— він поворушив патиком у багатті.— Все було не так, коли у Вічнозимі сидів Старк. Але старий вовк мертвий, а юний подався на південь погратись у гру престолів, тож лишилися самі привиди.

— Вовки повернуться,— урочисто сказав Джоджен.

— І звідки ти знаєш, хлопче?

— Мені наснилося.

— Буває, мені вночі мамуся сниться, яку я дев’ять років тому поховав,— мовив чоловік,— але зранку її чомусь як не було, так і нема.

— Різні бувають сни, мілорде.

— Годор,— підтвердив Годор.

Ніч вони провели разом, бо дощ не припинявся й потемки, і тільки Літо рвався геть з печери. Коли багаття перегоріло до жару, Бран відпустив деривовка. Той не боявся намокнути, як люди, його кликала ніч. Місячне світло розцвітило мокрі ліси в усі відтінки срібла, а сірі вершини побілило. У темряві ухкали сови, перелітаючи з сосни на сосну, а гірськими хребтами стрибали білі кози. Бран, заплющивши очі, віддався вовчому сну — віддався опівнічним запахам і звукам.

Наступного ранку, коли мандрівці прокинулися, багаття перегоріло, а Лідл уже пішов, щоправда, лишивши їм ковбасу й дюжину вівсяників, охайно загорнутих у біло-зелену шматку. Частина коржиків була запечена з кедровими горішками, а частина — з ожиною. Бран скуштував по одному й того, й того, але так і не вирішив, який коржик смачніший. «Одного дня у Вічнозимі знову житимуть Старки»,— сказав він собі, й тоді він пошле по Лідлів і стокротно віддячить їм за кожен горішок і кожну ягоду.

Того дня стежка, якою вони попрямували, була трохи легша, а під полудень і сонце прорвалося крізь хмари. Бран сидів у своєму кошику в Годора на спині, почуваючись майже задоволено. Навіть задрімав, приспаний м’яким погойдуванням широких кроків здорованя-конюшого й тихим мугиканням на ходу, таким звичним для нього. Але Брана збудила Міра, легенько торкнувшись його руки.

— Дивись,— мовила вона, тицьнувши в небо своїм остенем,— орел.

Бран підвів голову — й побачив його: птах ширяв на вітру, розкинувши непорушні сірі крила. Бран проводжав очима орла, який колами піднімався дедалі вище, й намагався уявити, як воно — отак без зусиль линути понад світом. «Це навіть краще, ніж верхолазити». Йому хотілося поринути до орла, скинути своє дурнувате покалічене тіло й піднестися в небо, щоб там з’єднатися з орлом, як він з’єднувався з Літом. «Зеленвидці могли таке. І в мене мало б вийти». Він спробував раз, удруге — аж поки орел не зник у золотій пелені пообіддя.

Полетів,— розчаровано зронив Бран.

— Побачимо інших,— сказала Міра.— Вони ж тут нагорі живуть.

— Мабуть.

— Годор,— підтвердив Годор.

— Годор,— погодився Бран.

Джоджен підбуцнув шишку.

— Здається, Годору подобається, коли вимовляють його ім’я.

— Насправді його звати не Годор,— пояснив Бран.— Це просто єдине слово, яке він знає. Насправді його звати Волдер, мені стара Нан казала. Вона була бабусею його бабусі, щось таке.

Згадавши стару Нан, він засумував.

— Думаєш, залізні її вбили?

У Вічнозимі її тіла вони не бачили. Якщо так поміркувати, Бран узагалі не пригадував, щоб бачив там мертвих жінок.

— Вона зроду нікого не образила, навіть Теона. Казки оповідала. Теон би її не скривдив, правда?

— Є люди, які кривдять інших просто так,— сказав Джоджен.

— І не Теон вбивав людей у Вічнозимі,— мовила Міра.— Бо серед загиблих забагато залізних,— вона переклала остень у другу руку.— А ти не забувай казки старої Нан, Бране. Не забувай, як вона їх розповідала, як звучав її голос. Якщо ти це пам’ятатимеш, часточка її завжди житиме в тобі.

— Я не забуду,— пообіцяв хлопчик. Довгий час ішли мовчки, піднімаючись нагору кривою звіриною стежкою, яка вела через сідловину поміж двох скелястих піків. Навколо до схилів чіплялися хирі сосни-солдати. Далеко попереду проглядався крижаний блиск струмка, який падав з гори. Бран зловив себе на тому, що дослухається до Джодженового засапаного дихання й до хрускоту глиці в Годора під ногами.— А ви які-небудь казки знаєте? — зненацька запитав він Рідів.

— Кількоро,— засміялася Міра.

— Годор,— зронив Годор, мугикаючи.

— Розкажи одну,— попросив Бран.— Поки йдемо. Годор любить казки про лицарів. І я теж.

— На Перешийку лицарів немає,— мовив Джоджен.

— Над водою,—

Відгуки про книгу Буря Мечів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: