Буря Мечів - Джордж Мартін

— Навіть лорди вузького моря? Лорди, які присягали Драконстону?

Лорд Алестер мляво помахав рукою.

— Лорд Сельтигар потрапив у полон і прихилив коліно. Монфорд Веларіон загинув зі своїм кораблем, Сангласа спалила червона жінка. А лорду Бар-Емону всього п’ятнадцять, він кабанкуватий і кволий. Ось вам і всі лорди вузького моря. Станісу лишилася тільки міць дому Флорентів проти сили Небосаду, Сонцеспису й Кичери Кастерлі, а тепер ще й більшості лордів штормових земель. Єдина надія — спробувати бодай щось урятувати, уклавши мир. Тільки цього я і хотів. Боги праведні, як це можна було назвати зрадою?

Давос стояв, нахмурившись.

— Мілорде, а що ви зробили?

— Я не зраджував! Ніколи! Я люблю його світлість не менше, ніж інші. Та моя небога — королева, я лишався відданим йому, коли люди мудріші всі повтікали. Я — правиця, королівський правиця, як я можу бути зрадником? Я просто хотів нам життя врятувати і... честь... так,— він облизав вуста.— Я склав листа. Саладор Саан запевняв, що в нього є людина, яка може доправити його на Королівський Причал, лорду Тайвіну. Його милість... людина поміркована, а мої умови... умови справедливі... більш ніж справедливі.

— І які ж це умови, мілорде?

— Тут так брудно,— зненацька мовив лорд Алестер.— І запах... що це за запах?

— Гноївка,— сказав Давос.— Виходку тут немає. То які умови?

Його милість нажахано витріщився на цебро.

— Лорд Станіс відмовляється від претензій на Залізний трон і забирає назад усі звинувачення, нібито Джофрі — байстрюк, за умови, що йому повертається королівський мир і що підтверджуються його права на Драконстон і Штормокрай. Я присягнувся зробити те саме в обмін на повернення Ясноводої фортеці та всіх моїх земель. Я думав... лорду Тайвіну моя пропозиція видасться цілком резонною. Йому ще зі Старками питання вирішувати, і з залізними. Я пропонував закріпити угоду, одруживши Ширін з братом Джофрі — Томеном,— він похитав головою.— Умови... кращих нам усе одно не запропонують. Навіть ви це розумієте, правда ж?

— Так,— сказав Давос,— навіть я.

Якщо в Станіса не народиться син, такий шлюб означатиме, що одного дня Драконстон і Штормокрай перейдуть Томену, а це, звісно, має порадувати лорда Тайвіна. А Ширін тим часом стане для Ланістерів заручницею, щоб Станіс не зміг підняти повстання.

— І що сказав його світлість, коли ви запропонували ці умови йому?

— Він всякчас з червоною жінкою, і він... боюся, він не при собі. Ці розмови про кам’яного дракона... це божевілля, кажу вам, чисте божевілля. Невже ми нічого не навчилися на прикладі Ейріона Полум’яного, дев’ятьох чаклунів, алхіміків? Невже ми нічого не навчилися на прикладі Літнього Палацу? З тих мрій про драконів ніколи нічого доброго не виходило, я так Акселю і сказав. Моя пропозиція краща. Надійніша. Та й Станіс дав мені свою печатку, дав мені дозвіл правити. Правиця говорить від імені короля.

— Тільки не в цьому питанні,— мовив Давос. Він ніколи не відзначався коректністю, а тут навіть не намагався згладити свої слова.— Станіс не здасться, поки знає, що його претензії справедливі. Так само не зможе він і забрати назад свої слова про Джофрі, якщо вірить, що це правда. Що ж до шлюбу, Томен — таке саме дитя інцесту, як і Джофрі, і його світлість радше покладе Ширін у могилу, ніж у ліжко до такого.

У Флорента на чолі запульсувала жилка.

— У нього немає вибору.

— Ви помиляєтеся, мілорде. Є вибір: померти королем.

— І щоб ми померли разом з ним? Ви цього хочете, цибулевий лицарю?

— Ні. Але я служу королю, і на замирення без його згоди я не піду.

Довгу мить лорд Флорент безпомічно витріщався на нього, а тоді розплакався.

Джон

Прийшла остання ніч, чорна й безмісячна, та принаймні небо було чисте.

— Піду нагору пошукаю Привида,— мовив Джон до тенійців біля входу в печеру, і його, побуркотівши, таки відпустили.

«Скільки зірок!» — думав він, дибаючи вгору схилом серед сосон, ялин і ясенів. Ще хлопчиком у Вічнозимі він вивчив від мейстра Лувіна зірки: дізнався назви дванадцятьох небесних домів і їхніх правителів; міг легко знайти на небі сімох вандрівців, яких шанує Віра; подружився він і з Крижаним Драконом, і з Тінь-котом, і з Місячною Панною, і з Ранковим Мечем. Усім цим він ділився з Ігриттою, та не поділився би з деким з решти дикунів. «Ми дивимося на ті самі зірки, а бачимо зовсім різні речі». От вона каже, що Королівська Корона — це Колиска, Огир — це Рогатий Володар; червона вандрівна зоря, яка, завжди вчили септони, присвячена Ковалю, тут зветься Злодієм. А коли Злодій у Місячній Панні, саме час для чоловіка красти жінку, каже Ігритта.

— Як от тої ночі, коли ти вкрав мене. Тої ночі Злодій світився дуже яскраво.

— Я нікого красти не збирався,— озвався Джон.— Я взагалі не здогадувався, що ти дівчина, поки не приставив тобі ножа до горла.

— Вб’єш людину, навіть якщо й не збирався, вона ж усе одно буде мертва, правда? — затято мовила Ігритта. Джон ще ніколи не зустрічав таких упертюхів, якщо не рахувати його меншої сестрички Арії. «А вона ще мені сестра? — подумав він.— І чи була колись сестрою?» Він-бо несправжній Старк, простий байстрюк лорда Едарда, який ніколи не знав матері, який у Вічнозимі прав мав не більше, ніж Теон Грейджой. І навіть це він втратив. Коли вояк Нічної варти проказує обітницю, він відмовляється від старої своєї родини та приєднується до нової, от тільки Джон Сноу і цих своїх братів втратив.

Привида він розшукав на самому вершечку пагорба, як і думав. Білий вовк ніколи не вив, але його все одно тягнуло на вершини, і він частенько сидів там, уп’явшись червоними очима в зорі, а з рота в нього клубочилася гаряча пара.

— Ти теж їм дав імена? — запитав Джон, опускаючись біля деривовка на одне коліно й чухаючи густе хутро в нього на шиї.— Заєць? Олениця? Вовчиця?

Привид лизнув його в обличчя, і шорсткий мокрий язик дряпнув рани, які лишилися на щоці від орлиних пазурів. «Цей птах обох нас таврував»,— подумав Джон.

— Привиде,— мовив він тихо,— завтра ми йдемо на